Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

Ми швиденько ліквідували цей комплекс неповноцінності і з насолодою відсьорбнули гарячої кави. З насолодою - бо була вона не така вже й добра, а просто доречна.

Під вікном Управи якась запізніла компанія відчайдушно заволала на ходу: «Самогоне, самогоне, хто тебе тепер не гоне, хто тебе тепер не гоне - і в селах, і в містах!…»

- Ну що у нас за люди, Сирота? Як щось хороше, так обов’язково треба спаскудити.

- Пісню маєте на увазі?

- Пісню, горілку, ковбасу, життя…

- То хто з нас про політику? Краще налийте, щоб руки не міняти.

Старий слухняно потягнувся до пляшки, налив по повній, а решту сховав, звідки взяв.

- Годі з нас. У нас не п’янка, а цей, як ти кажеш, мозковий штурм. Допивай і кажи, що думаєш.

- Думаю, що його пальчиків у нашій картотеці немає. На блатного не тягне. Жодної наколки. Якщо місцевий, то кинуться шукати вже зранку. Якщо приїжджий - оголосять у розшук, не дочекавшись вдома. Звісно, краще було б опізнати його якомога раніше. Бо без цього у нас не слідство, а так - вилами по воді.

- А ти з мотиву почни.

- А їх усього два: або грабунок, або зведення якихось порахунків. Щодо грабунку, то я би на місці вбитого не дав би до себе непоміченим, та ще й ззаду підійти. Це ж не Хрещатик вдень, а Піонерський парк уночі. Біля філармонії чхни - а від стадіону «Динамо» кричать: на правду! Це я до того, що кроки далеко чути. Нормальна людина обов’язково зупиниться, обернеться і пропустить того, хто за ним поспішає.

- То що у тебе виходить? Разом ішли?

- Швидше за все. Хоча грабунку це не виключає. Кишені ж порожні.

- Сирота, ти ж знаєш: є грабунок, а є його імітація аби прикрити справжній мотив. Порожні кишені - це ще не доказ. Хоча… щось мені підказує, що вбитий і вбивця були не просто знайомими, а й разом попередньо випили. І не важко прорахувати, де.

- Почніть із того, де вони НЕ могли випити.

- Маєш на увазі інтуристівський ресторан, котрий в «Дніпрі»?

- Звісно. По-перше, там було спецобслуговування, а по-друге, якщо вони випили, то від «Дніпра» аж на саму гору не попруть: завів би у двір і там прирізав. Ні, тут треба шукати щось таке - на одній площині з місцем убивства.

- Тоді ресторан «Київ» теж відпадає. Канадську делегацію, як я чув, поселили в апартаментах «Націоналю», а це через стінку. Відповідно… що там у нас іще в окрузі, Сирота?

- Спасибі партії і уряду за турботу про здоров’я народу, що у нас не Париж, де, кажуть, розпивочні з рестораціями на кожному кроці. Найближче у нас три точки. Вдень «Золотий півник», увечері - «Зозуля» і «Динамо».

- «Зозуля» відпадає, синку. Від неї ще далі на паркову алею пхатися, ніж від «Дніпра». А «Динамо» підходить. На одній, як ти кажеш, площині і вважай майже поруч. Через місточок закоханих передибати - і ось воно. Вибирай собі кущик до смаку.

- От тільки, Іване Борисовичу, оцей удар по горлу мене бентежить. Ви щось там про свій партизанський досвід казали?

- Мене теж бентежить. І якраз партизанський досвід, тільки не той, що ти подумав. У сорок другому прибився до нас у загін один хлопчина років п’ятнадцяти. Приїхав у село до бабці на літні канікули з Києва, а тут війна. До армії не взяли, вивезти не встигли. Перемучився осінь-зиму під німцями, а навесні ми там проходили, він і пристав. Тримали його при штабі, а він усе в бій рвався. Начитався, розумієш, Гайдара.

Від автора: Гайдар (Голіков) Аркадій Петрович - відомий до війни радянський письменник. У громадянську - командир карального загону ВЧК. Вигнаний з армії і відданий під трибунал за звірства проти мирного населення. Засуджений до розстрілу, але помилуваний за станом здоров’я - параноя у клінічній формі. Писав книги для дітей та юнацтва. Своє кредо висловив коротко і відверто: «Я тільки прикидався дитячим письменником. Насправді ж я готував майбутніх бійців для Червоної Армії». Загинув восени 1941-го року в бою на станції Ляплява Золотоніського району Черкаської області.

Олекса Сирота:

Своє партизанське минуле Старий ніколи не згадував просто так, до слова. Тому я одразу нашорошив вуха.

- Не пригадую, кому вже на дурну голову спала думка перевірити цього тимурівця у реальній справі. Але потренували його, поганяли і взяли з собою на операцію. Власне там не бойова операція була, а сама назва. Місточок один треба було спалити - дерев’яний. Благенький такий, його навіть не німці охороняли, а місцева поліція. От ми хлопця й послали зняти єдиного вартового. До речі, такого ж шмаркача, як і він сам, тільки поліцая. Думали, кров’ю вмиється, смерть впритул понюхає і запроситься назад до штабу папірці писати. Бо книжки читати - то одне, а живих людей різати - зовсім інше.

- І що, подіяло?