Читати книгу - "Долина Чотирьох Хрестів"

цих ставало дедалі менше й менше, і, нарешті, вони зникли зовсім; зате частіше траплялися білі сніжники; вони лежали у вибалках, і з-під них витікали струмки; дерева зустрічалися тільки невеликими групками і з кожною хвилиною польоту все рідше й рідше. Я тільки один раз помітив кочовище оленярів, — кілька гостроверхих яранг і загін для оленів, — і раз одиноке зимовище, як мені здалося — безлюдне (димок над ним не вився).

Штурман попередив: незабаром ми вийдемо в задану точку.

— Уважно дивіться, товаришу Вербинін, — звернувся він до мене. — Не так легко помітити з повітря ваші хрести… — І, подумавши, додав: — Якщо вони взагалі існують.

Долина Білої вужчала. На півночі чітко вимальовувалися вершини Анадирського хребта. Найбільше непокоїло мене те, що ліси зникли: адже в шифровці Зальцмана згадувалася левада і повалена тополя, а хроноскоп так переконливо зобразив нам усе це… Я відчув на собі пильний погляд Берьозкіна і оглянувся: він виразно звів брови і кивнув на вікно. Мабуть, картина, що розстилалася під нами, бентежила його не менше, ніж мене…

Я ще раз глянув униз і зрозумів: у вказаній точці ми не знайдемо Долину Чотирьох Хрестів. Я прийшов до такого висновку не тому, що раптом усумнився в точності астрономічного визначення, — ми давно підозрювали, що воно тільки приблизно вказує місцезнаходження долини, — мене привів до цього фізико-географічний аналіз місцевості. Північні вітри могли без перешкод розгулювати долиною Білої, тополі тут вижити не могли І я вирішив, що десь поблизу мала бути замкнута майже з усіх боків, добре захищена від північних вітрів гірським хребтом невелика долинка однієї з другорядних приток Білої, де й зберігся острівець лісу — можливо, найпівнічніший на Чукотці… Дерева на півночі гинуть не від холоду, як це звичайно вважають: у районах Верхоянська і Оймякона, в межах «полюса холоду» Північної півкулі, де температура знижується майже до сімдесяти градусів, росте тайга, і дерева почувають себе цілком нормально. Головна причина безлісся тундри — низькі літні температури і засихання рослин. Так, на півночі рослини нерідко гинуть від засухи, стоячи «по коліно» у воді. Дуже небезпечні весняні вітри: дерева починають пробуджуватися від зимового заціпеніння, волога випаровується, а свіжа не надходить, бо ґрунт ще не відтанув, скутий мерзлотою. Та навіть коли грунт і відтане, дерева можуть загинути від засухи, бо коріння не засвоює дуже холодну воду: це явище називається «фізіологічною сухістю»…

— Прибули! — вигукнув штурман.

Під нами розстилалась арктична пустеля, будь-яких ознак життя згори не було помітно. Я висловив штурманові свої міркування і попросив узяти трохи далі на схід: наскільки я міг судити, Анадирський хребет там краще захищав прилеглі до нього долини.

Літак ліг на новий курс і почав набирати висоту.

Мій прогноз ствердився: хвилин через дванадцять з великої висоти ми побачили посеред сірих гір темну пляму оазису. Потрохи знижуючись, літак пішов до нього і почав кружляти над маленькою, притиснутою до масивного схилу хребта долинкою; до вузької річки тулився крихітний клаптик лісу, виднілася прямокутна поварня, а поблизу білів сніжник. Зверху нам довго не вдавалося розгледіти хрести, тільки за останнім заходом і Берьозкін, і я все-таки помітили один з них — мабуть, найвищий…

Ніхто не сумнівався — знайдено Долину Чотирьох Хрестів. Штурман визначив її координати, наніс долину на карту, і ми полетіли назад.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

в якому експедиція хроноскопістів просить і одержує вертоліт, переносить на нього хроноскоп і після вимушеної затримки перебазовується в район Долини Чотирьох Хрестів, де й проводить перше рекогносцирувальне обслідування, що зразу привело до цікавих знахідок.

Під час польоту в Долину Чотирьох Хрестів пілот і штурман, як виявилось, уважно вивчали місцевість і встановили, що ніде поблизу нема площадки, на яку б міг приземлитися наш літак з хроноскопом. Це відразу ж ускладнило завдання. Першою нашою думкою було викинутись на парашутах без хроноскопа, провести рекогносцировку в Долині Чотирьох Хрестів, а потім пішки дістатися до найближчого населеного пункту. Льотчики, які разом з нами обговорювали цей варіант, категорично запротестували, запропонувавши попросити у керівництва вертоліт. Не дуже покладаючись на успіх, ми надіслали радіограму в Анадир і майже зразу ж одержали відповідь: вертоліт надіслано в наше розпорядження.

Кілька днів пішло у нас на монтаж хроноскопа й допоміжної апаратури у вертольоті. Електронні машини — прилади, як відомо, делікатні, і ми натерпілися немало страху, перш ніж пересвідчилися, що монтаж завершено благополучно і хроноскоп працює.

Ми вже готувалися до вильоту, але несподівано зарядили дощі. Обважнілі хмари спустилися майже до самісінької землі, перекрили всі «небесні дороги», і начальник аеропорту не давав дозволу на виліт. Яка це мука — сидіти склавши руки, нудьгувати, проклинати все на світі й дивитись, дивитись, дивитись, як безперервно сочаться з хмар тоненькі дощові цівки, як набрякають тундрові болота, а струмки стають все повноводнішими… На Анадирі стояли білі ночі, й цілу добу все було сірим і похмурим. Навіть великі волохаті комарі подохли з нудьги — в усякому разі, вони не з’являлись…

Нарешті випогодилося. Ми вилетіли рано-вранці і незабаром побачили темний оазис лісу серед арктичної пустелі…