Читати книгу - "Троє в машині"

Жарений побоювався, що пришиють йому вбивство і, як рецидивіста, засудять до вищої міри. Він усе звалював на свого напарника, не дуже відпираючись, назвав його ім'я, прізвище, кличку та особливі прикмети: «Маленький, товстий, на морді шрам і хода «руб сорок» — одна нога коротша». Його спитали, у що був одягнений напарник.

— У сорочку, — відповідав Жарений, — на сорочці пальми, а на пальмах ось такі мавпи!

Ніяких грошей, заявив Жарений, вони не взяли, не встигли, касирка підняла тривогу. А потерпіла темнить, сама ж їх і розтратила.

Обшуки нічого не дали. А напарник щез з великою гумою, і ніяких відомостей про нього не було, крім того, що «високий, світлий, років двадцяти п'яти, у блакитній тенісці». Жареному, звичайно ж, не повірили.

Наступного дня до Калінінського райвідділу міліції прийшла дівчина і принесла чорний портфель з грішми та облігаціями. Знайшла у парку. Черговий записав її адресу, місце роботи — креслярка з «Водоканалбуду», ім'я записав і прізвище: Таня Бойко. Її похвалили, подякували і, зрозуміло, відпустили. Постійно зв'язаний із міліцією журналіст з «Вечірки» Адаєв, репортер-криміналіст, як він себе сам називав, терміново написав нарис під заголовком «Є такі дівчата». Треба було якомога швидше заспокоїти городян. Адаєв побував у школі, розмовляв з Валентиною Лаврівною, відвідав сім'ю Бойків. Таня жила з бабусею, батьки були на гастролях у Новосибірську. Мати її — відома актриса Пригорська, батько — режисер того ж театру Євген Бойко. «Сім'я та школа, — писав Адаєв, — виховали чудову дівчину. Вона знаходить велику суму грошей і, ні хвилини не замислюючись, несе до міліції. Народне добро врятовано…» і так далі. Нарис уже було заслано до набору, і редактору подзвонили з прокуратури і сказали, що з Танею Бойко не все ясно. Замість нарису з'явилась інформація про те, що одного злочинця затримано, вживаються всі заходи для затримання іншого.

Бойко запросили на допит, і Дьомін уперше побачив її.

Перша справа, перше хвилювання — особливі. Та ще яка справа! Не кишенькова крадіжка і не злам фанерного ларка на околиці з цукерками та сигаретами.

Він сидів у кабінеті Шупти за окремим столиком з магнітофоном. Вона ввійшла. Дьомін поглянув на неї — і наче підлога повільно нахилилась, Дьоміна неквапно й безшумно почало зносити під укіс.

Якби він зустрів її на вулиці, серед перехожих, вона б не так запала у свідомість. Ну, відзначив би, що особа помітна, нівроку собі, але тут, на допиті у такій галасливій справі з пограбуванням, стрільбою, вбивством, вона викликала посилену увагу і дивне хвилювання Дьоміна. Він бачив юну, звичайну дівчину, її очі, обличчя, намагався не дивитись на її груди, на її стегна — і неспокій охоплював його. Невже зв'язок? Анатолій Андрійович перед її приходом так і сказав: «Інтуїція мені підказує…»

Шупта не вчиняв їй ніяких допитів, він розмовляв просто, ввічливо, привітно, навіть занадто, і це Дьоміну не сподобалось. Хоч він і розумів, що такий шлях, неофіційний, корисніший. А не сподобалася манера Шупти тому, що Дьомін так би не зміг — хитрувати, лукавити. Він б одразу попередив її про відповідальність за неправдиві показання. А Шунта не попередив. З вибаченнями, застереженнями він сказав, що змушений поцікавитись її особистим життям, «служба, розумієте», з ким вона зустрічається, чи багато у неї знайомих хлопців.

— Як у всіх, — відповіла вона.

— Але в кіно ходите, дружите з кимось одним, сподіваюсь.

— Так.

— Як його звати, якщо не секрет?

— Віктор.

— Гарне ім'я — Віктор. Віктор — перемога. Вікторія А прізвище?

— Не знаю…

— А ви не соромтесь, невелика біда. Щоб у кіно з кимось піти, чи, скажімо, до ресторану, чи на танці, прізвищ не обов'язкове.

— Ми познайомились… днів десять усього.

— Цікаво, а як? За яких обставин ви з ним познайомились?

— Ну, а навіщо це?

— Вибачте, служба. Та ви не соромтеся, ми таємниць не виказуємо, можете сміливо нам довіритись. То як?

— Випадково… До мене пристали. Коло «Армана» А він заступився. Додому провів.

— Молодець. І ви почали зустрічатись.

— Так.

— Кіно, ресторан і все таке.

— Ні, в кафе один раз були.

— Де, цікаво, в якому?

— В парку. В скляному.

— Він працює, вчиться?

— В політехнічному. Студент.

— Хлопець як, нічого? Одягається зі смаком, по моді?

— Та так… Як усі.

— Я ось, наприклад, віддаю перевагу коричневому кольору. У мене костюм коричневий, краватка. А ви який колір любите?

— Блакитний… Білий… Зважаючи який одяг.

— А він?

— Що він?

— Які кольори любить?

— Дивні у вас питання.

— А все-таки?

— Я не звернула уваги. Ми мало зустрічались.

— Ну, хоча б згадайте, у що він був одягнений востаннє. Колір мене цікавить.

— У такій блакитній… з коротким рукавом.

— У тенісці?

— Так.

— Значить, у блакитній тенісці?

— Так.

Незбагненні шляхи слідчого, шляхи-питки, стежки-пастки, складніші, ніж шляхи господні.

— Пробачте, забув, як ви сказали його звати?

— Віктор.

— А можливо, Іван?

— Чому Іван? Віктор.

— Так його друзі називали?

— Так.

— Хто, наприклад?

— Як сказати… просто на вулиці.

— Постарайтеся пригадати, будь ласка. Хоч одного. Хто, крім вас, називав його Віктором?

— Та багато… Толик, наприклад, фотограф коло «Армана».

— Він кожен день там буває, цей самий Толик? Чи по суботах, по неділях?

— Він працює у фотоательє. Поряд з кінотеатром.

Одразу після допиту Дьомін поїхав до «Армана». Легко знайшов ательє, коло входу мимохіть глянув на вітрину — і рота