Читати книгу - "Кришталевий край"

Справді, синювате чарівне полум'я зникло так само таємниче, як з'явилося. Замість того, в напруженій тиші забринів якийсь чудний звук, що йшов від горшків. Ніби десь далеко торохкотіли кулемети й одночасно щось настирливо сичало…

— Температура вже піднялася так, — пояснював Грубер, — що реактив, чи, краще сказати, ті сполуки, які сталися в шихті через цей реактив, поглинають чад, не даючи йому горіти, тобто сполучатися з киснем. Це поглинання — енергійний хімічний процес, що проходить дрібними вибухами. Їх, власне, викликає каталізатор. Сичання — це бурхливе виділення тепла. Сичить пара, яка утворюється з води, що є в соді, в піску — в кристалах цих речовин. Поки що це тільки початок процесу. Далі цікавіше буде. Зачекаємо.

І Грубер замовк.

Минали хвилини. Минуло, певне, півгодини, а то й більше… Однак ніхто не порушував тиші. Іноді лише то в того, то в іншого з присутніх мимоволі виривалося зітхання. Ті, хто втомився стояти, посідали, де трапилось. Аби мати перед очима горшки з чарівними явищами.

Минуло кілька годин. Від горшків уже почало пашіти тепло. Шихта в них розплавилася. Грубер набрав масу на залізко й подивився її на світлі від свого кишенькового електричного ліхтарика. Маса була каламутна.

— Скло буде чисте тільки тоді, як горшки зовсім прохолонуть, — сказав Грубер робітникам, що підійшли ближче подивитися на його дослідження. — Це скло подібне до відомого вам рідкого скла, що робиться тільки з піску та соди — без крейди чи вапна, хоч тут у шихті є крейда. Вона теж, як рідке скло, не застигає в холодному вигляді. І воно має тоді саме ту цупкість, яка потрібна для склодувів або для виробів машинним способом. Щоб скло стало твердим, придатним для виробництва, додам ще один реактив. Це я зроблю вранці. А тепер до ранку вже нічого не буде цікавого. Поволі будуть стигнути горшки, і в них робитиметься скло. Вам було б краще піти додому та виспатися перед роботою, — сказав Грубер старим склодувам.

Однак ніхто з них не пішов. Кожен подумав, що вчений навмисне це каже, щоб не було свідків його чарівного способу виготовлення скла. Грубер лише посміхався, бачачи, як склодуви тиняються по заводу, щоб не поснути, сидячи на одному місці, а додому ніхто не йде. Звичайно, він не боявся розкриття свого секрету, бо, якби і взнали його реактиви та каталізатори, все одно без знання будови скла та ходу хімічних процесів виплавляти скло з цими реактивами довелося б так само наосліп, як і без них, І кожна дрібниця, найменше відхилення в процесі утворення скла неминуче внаслідок надзвичайної складності цього процесу звели б нанівець увесь винахід. Тільки знаючи таємницю будови скла, можна було тримати в руках процес його утворення, керуючи ним з допомогою тих реактивів чи каталізаторів, які мав Грубер, або ж навіть інших, подібних до них. Знаючи, в який спосіб вони діють, Грубер міг легко замінити їх іншими, бо серед хімічних елементів та їхніх сполук було декілька з такими властивостями, які потрібні були вченому. І він не ворухнувся, коли побачив, як один робітник нишком одсипав у шматок газети трохи реактиву, що залишився на столику з хімічним приладдям. Проте, додумавши, що робітник може заподіяти собі лихо, коли сам візьметься поратися з цим сильним реактивом, учений покликав його до себе й сказав:

— Не надумайте бавитися з моїм порошком, бо він — пекельна штука. Може вам наробити шкоди. Як вам дуже цікаво знати, що це таке, однесіть у лабораторію. Там, може, й скажуть…

Спійманий на гарячому, робітник дуже засоромився.

— Та я, пане доктор, просто так… з цікавості… Зовсім я не збирався красти вашого секрету. Я — чесна людина. Але, знаєте, ціле життя я коло цієї справи. Ну й цікавлюсь нею. Хотів просто роздивитися вдома ваш чарівний порошок. Він-бо ж цілий світ перевертає, — сказав він так щиро, що Груберові схотілося зробити йому приємність, пояснивши природу свого реактиву. Але як він це зробить? Робітник не зрозуміє його, бо немає в нього освіти…

— Схвилював мене ваш винахід, пане доктор, — казав далі робітник, що зрозумів Груберове мовчання як осуд своєму вчинкові. — Ви вже пробачте мені моє нахабство.

І робітник зітхнув.

— Отак працюєш ціле життя і не маєш змоги вивчити своєї роботи. А ви от книжки почитали і вже знаєте більше за мене, старого скловара, — вимовив він, і в його голосі забринів такий глибокий сум, що Груберові стало шкода старого. Справді, це несправедливо. Чому б робітникам не пояснювати тієї роботи, яку вони виконують? Їм це цікаво знати…

— Я зовсім не засуджую вас за те, що ви зацікавилися моїм реактивом, — сказав учений. — Мені приємно, що ви так прагнете до знання, і я б охоче розповів вам про свій реактив. Ви ж, певне, зовсім не знаєте хімії скла…

— Звичайно, ні, — ще раз зітхнув робітник. — Така вже наша робітнича доля. Не про нас наука. Нам лише тяжка робота… Та не скрізь воно так, — раптом бадьоро й твердо забринів голос робітника. — Є на світі країна, де все зовсім інакше… Там робітники вчаться, роблять винаходи, будують нове життя…

— Яка ж це країна? — запитав Грубер.

— Хіба ж ви не знаєте? — здивувався робітник. — Я кажу про Радянську країну, про СРСР. От де б мав успіх ваш винахід…

Грубер хотів спитати, чому саме в Країні Рад його винахід мав би успіх, але, глянувши на годинник, він побачив, що зараз мають починатися найважливіші процеси утворення скла. Треба пильнувати, щоб не сталося ніяких шкідливих відхилень. До самого ранку вчений не відходив од горшків, у яких маса ставала дедалі прозорішою. Раз по раз він брав пробу. Аж ось, нарешті, він досяг того, чого добивався. З залізної палички стікала густа, цупка рідина, така самісінька, як скло, коли його беруть з печі чи горшка. Але ж вона була цілком холодна. Дивно було старим склодувам, коли вчений брав її руками. Здавалося, що ось-ось він закричить, обпечений страшним жаром.