Читати книгу - "Співробітник ЧК"

допомога прийде. Але от яка почала спостерігатися штуковина: ледве в нас десь слабина — німці тут як тут! Ось, наприклад, Костюков з людьми… Йшли вони на чисте місце, німцями там і не пахло, а прийшли в засаду. Думаєте, спроста це? Неспроста! Хтось німцям дорогу вказує! А хто?.. Тут вона і є заковика. — Він помовчав, ворухнув кошлатими бровами і говорив далі, немов розмірковуючи вголос: — У штабі в нас буза, ходять всякі, кому не ліньки. Тут тобі й есери, і самостійники, одного бачив — так я точно знаю: колишній офіцер, монархіст, сволота! Днями попа спіймали, з німцями зв'язок підтримував. Самому мені ніколи зайнятися порядком, от і ходять… Коротше, хлопці, так. — Силін поклав кулаки на шерехаті дошки столу. — Треба того шпигуна зловити, який нас німцям видає. І ось тут потрібна мені ваша допомога! — Навалюючись грудьми на стіл, він твердо і пильно подивився на хлопців. — Слухайте: поки ви будете при штабі, треба вам придивлятися, хто приходить, з ким розмовляє, в якій справі. Якщо помітите щось підозріле — зразу до мене. Буває прийде людина, нічого в ній особливого, ходить ляси точить, а сама слухає, примічає й мотає на вус. Це — раз. А то, може, у неї зв'язок з кимось із штабних. За цим особливо стежити треба. Ворог у штабі — це останнє діло. Розумієте тепер, що від вас вимагається?

— Зрозуміло, товаришу Силін, — відповів Пантюшка.

— Далі. Діяти треба з розумом, щоб нікому й на думку не спало, чим ви зайняті. Зв'язок триматимете зі мною, ну ще з Поповим — він у курсі справи. Іншим — ні пари з уст. Коли що неясно, кажіть зразу, розтлумачу.

— Усе ясно, — знов запевнив Пантюшка.

Альошка промовчав. Він був розчарований. Значить, все-таки знову сидіти в штабі, а інші хай б'ються… Він стиснув зуби, подумав: «Втечу!»

Силін, помітивши жовна на Альошчиних щоках, сказав:

— Ти чого, Олексію? Не подобається? А я ж вам справжнє діло пропоную. Ти сам подумай: поки шпигуни ходять серед нас, ми перед німцями наче голі, з усіх боків нас видно. Через них Костюкова вбили, Пахрю, дружка твого, й інших… А скільки ще може загинути — думаєш про те? Ми їх на завдання посилаємо, а німці вже все наперед знають. І каюк, гинуть люди! Ось воно як…

Він потягнувся через стіл, міцно взяв Альошку за плече:

— Ти вдумайся, яка це важлива справа! Німці до нас розвідку засилають, а ми їм впоперек свою, щоб їх плани поламати. Я чому тебе вибрав та ось його? Ви хлопці молоді, на вас ніхто уваги не звертає. А саме це й потрібно. Хлопець ти грамотний, розумом бог не зобидив, тут ти зараз більше користі принесеш, ніж на передовій. Усій нашій справі допоможеш. Зрозумів, Олексію, га? — він поторсав Альошку за плече.

— Зрозумів, — сказав Альошка, — згоден…

— Справа ця небезпечна, — говорив Силін. — Шпигуни — народ відчайдушний, можливо, й битись доведеться. Щоб їх спіймати, сміливість потрібна, і тут теж треба мати, — він показав на голову. — Ясно тобі?

І, побачивши по очах хлопця, що той зрозумів, повірив, відпустив його плече, випрямився і заговорив по-діловому:

— Я зараз до лікарні Тропіних, побачити треба тих двох, що врятувалися, потім на передову. Ви повертайтесь назад у штаб… Тільки, хлопці, язик за зубами і щоб непомітно було, як і що!.

Він підвівся.

Пантюшка, який вже давно поривався щось сказати, зупинив його.

— Товаришу Силін, у мене є одна підозра з приводу шпигунів, я сьогодні в штабі побачив…

— Швидко, — посміхнувся Силін. — Не встиг прийти, а вже шпигуна розглядів. Ну, кого ж ти побачив?

Пантюшка почервонів.

— Ви не смійтесь, я правду кажу! Жінка у вас там сидить, білява така…

— Друкарка, чи що?

— От-от. Так я її знаю: це фон-Гревеніц, баронеса.

— Хто-о?!

— Фон-Гревеніц, кажу, губернаторська дочка!..

— Ти що, очманів, хлопче?

— Правда, товаришу Силін! Я її давно знаю.

Силін глянув на Альошку, наче питаючи, чи не здурів його друг. Але той розгублено дивився на Пантюшку.

… Не таке вже велике місто Херсон, і Альошці, його шістнадцятирічному старожилові, давно здавалося, що він знає в обличчя всіх людей, які його населяють. Ось чому, побачивши в штабі жовтоволосу жінку в темній сукні, яка спочатку теж здалася йому знайомою, він не замислювався над тим, де зустрічав її. Звичайно, десь у Херсоні.

Слова Пантюшки дали несподіваний поштовх пам'яті.

Якось — було це давно, коли Альошка вчився ще в четвертому класі, — спільний бал чоловічої і жіночої гімназій, влаштований «з нагоди дня ангела улюбленого монарха», відвідав херсонський губернатор барон фон-Гревеніц. Разом з ним приїхали п'ять офіцерів і молода дама — сухорлява, з блідою нездоровою шкірою, пухкими губами і пишним волоссям. На шиї і на руках у неї сяяли коштовності.

Офіцери, поблажливо усміхаючись, танцювали з онімілими від щастя і зніяковіння гімназистками. Даму запросив грізний інспектор міських училищ Льовушкін.

Вони зробили кілька кіл по залу. На плечах у дами розвівалася біла, з найтоншого газу накидка. Голову вона тримала нерухомо, трохи відкинувши назад, ніби розглядаючи вугрі на вгодованому обличчі інспектора. Після танцю дама підійшла до офіцерів, які стояли групкою, щось сказала їм, бридливо усміхаючись. Вони голосно зареготали і почали по черзі цілувати їй руку…

Незабаром усі вони поїхали.

Сухорлява дама була дочкою губернатора. Її звали Еліза фон-Гревеніц.

І ось, пригадавши штабну друкарку, Альошка вже не сумнівався, що вона і дочка губернатора — одна й та ж людина, хоч тепер ця жінка носила скромну сукню, а волосся зачісувала гладенько, як черниця.

Альошка був приголомшений. Пишна, блискуча, насмішкувата, вся немовби з іншого світу