Читати книгу - "Італійські казки"

Ще ніхто у світі ніколи не бачив такої моторної прялі, як оця бабуся! Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, а вона вже спряла увесь кужіль. А вії в неї за той час подовшали настільки, що сягнули нижче носа й навіть нижче підборіддя. Коли роботу було скінчено, дівчина запитала:

— Чим же вам віддячити, бабусю?

— Нічого мені не треба, тільки запроси до весільного столу, коли йтимеш за капітана.

— А як я вас знайду?

— Ти тільки гукни: «Колумбіно!» — і я прийду. Та лихо тобі, як забудеш моє ім’я й не запросиш мене на весілля, — усе твоє прядиво тоді знову стане кужелем.

Коли на другий день вернувся капітан додому, він переконався, що весь кужіль спрядений.

— От і добре, — сказав він, — здається, я знайшов таку дружину, якої шукав. Глянь, які сукні й коштовності я тобі привіз. Але тепер я знову вирушаю в плавання, а тобі цього разу залишаю вдвічі більше кужелю і коли ти спрядеш його, поки я повернуся, я одружуся з тобою.

А дівчина знов забула прясти. Цілими днями вона приміряла сукні і коштовності, та все милувалася на себе в дзеркалі. Коли ж надійшов останній день, вона заплакала-затужила. Аж чує — щось над каміном зашелестіло, й по кімнаті покотилася в’язка лахміття. Біля ніг дівчини в’язка раптом випросталась і стала старезною бабусею з відкопиленими губами. Вона пообіцяла допомогти дівчині й заходилася прясти, та ще швидше, ніж та, перша. І що більше вона пряла, то довшали її губи. А коли за півгодини весь кужіль було перепрядено, бабуся ніякої винагороди не схотіла, забажала тільки, щоб дівчина запросила її на весільний обід.

— Ти тільки гукнеш: «Колумбаро!» Та не забудь мого імені, бо тоді вся моя допомога марно пропаде, і лихо тобі буде…

Повернувся капітан із подорожі й ще знадвору запитав:

— Ти весь кужіль перепряла?

— Авжеж! Давно! — відповіла дівчина.

— Тоді візьми оці сукні й коштовності в подарунок. Я знову мушу вирушати в плавання. Якщо ти, поки я повернуся, перепрядеш більше кужелю, ніж за ті два рази, обіцяю тобі, що тоді ми справимо весілля.

А дівчина знов тільки в останній день згадала про роботу. Згадала, та в сльози! Коли раптом з ринви випало якесь лахміття, а з нього стала бабуся з довгими зубами, що стирчали з рота. Вона мерщій кинулася до роботи і що далі, то пряла все швидше й швидше і все довшими ставали її зуби.

— Запроси мене на весільний бенкет, — сказала бабуся, скінчивши роботу. — Гукнеш «Колумбун!» — і я з’явлюся. Та якщо забудеш моє ім’я — пожалкуєш, що ми зустрілися.

Коли капітан вернувся і побачив, що кужіль увесь попрядено, він був дуже радий і сказав:

— От і добре. Тепер будеш моєю дружиною. — І наказав готуватись до весілля й запрошувати гостей з усієї округи.

Тим часом наречена за передвесільними клопотами зовсім забула запросити трьох бабусь. Аж уранці в день весілля вона раптом згадала про них. Та тільки-но хотіла їх покликати, як їхні імена геть вилетіли в неї з голови. І хоч як вона силкувалася, та не могла згадати жодного.

Сердешна наречена, недавно така весела, раптом спохмурніла й зажурилась. Це помітив капітан і запитав, що з нею сталося. Але вона промовчала. Так нічого й не дізнавшись, молодий подумав, що, може, їй не подобається дата, й переніс весілля на наступний день. Але й цього дня молода була сумна й невесела і що день, то дужче журилася. Молодий спробував був її розсмішити, жартував із нею, розповідав усілякі кумедні пригоди, та все марно. Так і не розваживши її, молодий вирушив уранці на полювання. У темному лісі його захопила страшна буря, і він сховався від зливи в старій, давно покинутій хижці. Сидячи там у темряві, він раптом почув: «О Колумбіно!», «О Колумбаро!», «О Колумбун!

Став казанок та зваримо кукурудзяну кашу. Ця наречена вже нас не запросить на весільний обід!»

Придивився капітан — аж бачить три бабусі: одна з віями аж до землі, друга з губами аж до шнурків черевиків, а третя з зубами до колін.

«Оце дивина! — подумав собі капітан. — Тепер я знаю, чим розвеселити свою наречену. Якщо це її не розсмішить, то вона вже ніколи не сміятиметься». Прийшов він додому й каже дівчині:

— Ось слухай, що я тобі розповім: був я сьогодні в лісі й заховався від грози у хижці-пустці. Заходжу — аж там три бабусі. Одна з віями аж до землі, друга з губами аж до черевиків, а третя з зубами до колін. Вони звертались одна до одної так: «О Колумбіно!», «О Колумбаро!», «О Колумбун!».

Обличчя нареченої несподівано проясніло, вона засміялась і сказала:

— Накажи негайно починати весільний бенкет! Але зроби мені таку ласку: дозволь запросити до столу і цих трьох бабусь.

Сказали — зробили. Для всіх трьох бабусь приготували круглий столик — такий невеличкий, що за віями однієї, губиськами другої та зубиськами третьої страв зовсім не було видно.

Після обіду наречений спитав Колумбіну:

— Скажіть мені, жінко добра, чому у вас такі довжелезні вії?

— А тому, що я цілий вік дуже приглядалась, прядучи тонесенькі нитки.

— А у вас чому такі великі губи?

— А тому, що я все життя проводила пальцем по губах, коли сукала нитку, — відповіла Колумбара.

— А у вас чому такі довжелезні зуби?

— Тому, що я за свій вік повідкушувала силу-силенну вузликів на нитках, — сказала Колумбун.

— Мій любий, — промовила тоді наречена до молодого. — То не я спряла увесь той кужіль, що ти загадав, а оці три бабусі. Прости мене чи покарай своїм гнівом, та не хочу я втаїти правду і скривдити отаких майстерних пряль. Коли схочеш ти зі мною розлучитися, то я піду собі. Тільки прошу тебе про одну ласку: дай