Читати книгу - "Пульс Всесвiту, Володимир Бабула"

Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.

Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?

"Так, треба вiдчинити, — вирiшив пiсля довгого вагання. — В пiдвалi ми все одно загинемо вiд голоду й спраги".

Дворик мовчав як могила i тiльки несмiливо повторював звуки моїх крокiв.

Малтезька площа, як i ранiше, була безлюдною. Небо потьмянiло. Годинник на баштi Мiкулашського храму саме вiдбивав дев'яту. Я побiг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в пiдземеллi Пегаса та жах перед атомною вiйною остаточно пiдiрвали мої сили. Тiльки тепер я усвiдомив, що вже давно нiчого не їв i не пив.

— Навiщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмiю ходити сама! Ось постав мене на землю — i побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкi хвилини, пережитi в пiдвалi.

— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собi. Ти вмiєш бiгати?

— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на головi? — запитала вона, хитро посмiхаючись.

— Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.

Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.

— Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.

— Нi, нi! Нам треба поспiшати!

Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. "Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi".

Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок — i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.

Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.

На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!

Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?

Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!

Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.

Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.

У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.

На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:

— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.

— До побачення! — повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.

Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».

Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!

Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?

Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?

— Даруйте, чи я справдi у Празi? — розгублено запитав я перехожого.

— Так, ви в Празi! — вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!

— Дякую…

Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.

Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду… А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?

Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!

Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.

На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.

— Здрастуйте, професоре! — привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.

Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.

"Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання", — подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть — Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад, — я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним