Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Айт підняв і уважно оглянув капці. Повсть на підошві стерлася нерівномірно. Ага, Псойс трохи волочив праву ногу. Це слід запам'ятати. А що ж він читав?

«Книга святого закону» була розгорнута на розділі «Пророкування Іова». Посеред сторінки чимось гострим — мабуть, нігтем — підкреслено фразу: «І продав він сина свого, як продають худобу на базарі, і забув за нього, бо цар Аменхотеп украв у нього розум»…

— Гм, — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?

Промайнула думка, що Псойс поніс із собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна наслідувати його зовнішність, голос, ходу. А єство?

Айт ще й ще перебіг очима сторінку «Книги закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.

«Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?»

Сумнів був підсвідомий, але за мить стало ясно, звідки оця підозра прокинулась: усі речі довкола припали шаром пилу — мабуть, Псойс заборонив заходити до своїх покоїв, — а сторінка книги була чистісінька.

«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсові. Що саме?»

Айт гортав книгу, аж доки відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу ж впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: «Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув, — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»

— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… А «на страту» слід розуміти як «на операцію»?

Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було одне: таємниця старого Псойса відома ще комусь, і на це слід зважати.

Дивна річ — після вчорашнього вибуху Айт немов закам'янів. Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, нарешті, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.

Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і обернулась, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.

Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось пістолет, з яким камердинер не розлучається ніколи. Але хіба це кара?

Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!

Так, Айт організував замах на Кейз-Ола.

То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.

Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі ро́бота-автомата, який скорявся б словесним наказам.

Чотири групи інженерів інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого інженера Айта. І не дивно: інші інженери прагнули грошової винагороди, а Айт — помсти.

Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірний, як дитина, і лагідний, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» уже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.

— Ем, іди сюди, — кликав Айт.

І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.

— Сідай, Ем!

Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі Ем лишався і тоді, коли стілець забирали.

— Мені тоскно, Ем!

Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.

— Ем, помстись за все!.. Помстись!

Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.

Ні, він був неживий, отой Ем, і йому було байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але пам'ять він мав досконалу: на барабанах його мозку було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.

І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»

Досить було б Кейз-Олові промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: Ем кинувся б на трильйонера і розчавив би його у своїх обіймах.

Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів ризикувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав ввімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.

І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її сталевими лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його.

Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

«Свідок» Ем стояв у загратованій камері — судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету та не повбивав їх… Дурні! Ем знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Але він пам'ятав ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішого електронно-обчислювального пристрою: «Загинь, Ем!»

Досить