Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Вона зараз сама. Молодший син вчиться у виноробній школі за тридцять кілометрів од Праги, старший — працює електротехніком. Маржакова веде себе якось дивно, весь час мовчить. Створюється враження, що причиною нещастя вона вважає щось зовсім не конкретне, якусь надприродну силу. Їй років сорок п'ять. Але виглядає вона значно молодшою: струнка, чорнокоса, з сліпучо-білою шкірою.

Ми сидимо в світлій кімнаті, обставленій не по-сучасному, але цілком пристойно. Я цікавлюсь, чи не зосталися після Маржака якісь папери.

— Я все оддала, — каже жінка, яка весь час намагається приховати хвилювання, викликане нашим візитом.

Спокійно й спроквола я пояснюю їй, що мене цікавлять не посвідчення Маржака, а його особисті речі. Вона здивована. Здається, навіть трохи образилась. Тоді я звертаюсь з підкресленою чемністю:

— Ми натрапили на слід злочинців, пані Маржакова, і ви можете зробити нам послугу. Ваш покійний чоловік, в силу своїх обов'язків, зустрічався з багатьма людьми, чи не так?

— Так, — схвильовано каже вона.

— І от якось він зіткнувся з людиною, яка втягла його в свої темні справи… Можливо, пан Маржак нічого й не підозрював… І все ж ми сподіваємось, що серед особистих речей вашого чоловіка є певні свідчення цього знайомства.

— Свідчення? — схвильовано питає пані Маржакова. — Мій чоловік нічого такого не зберігав! Ось, коли хочете, подивіться.

Вона з обуренням підійшла до старого письмового стола, який, очевидно, перекочував сюди з якоїсь контори. Рвучко висунула одну за одною всі шухляди.

— Можна поглянути? — чемно запитую я.

— Так, так, звичайно!

Я починаю огляд, намагаючись ні до чого не торкатися руками.

— Будь ласка, — звертаюся до хазяйки, — ви тут не бачите чого-небудь такого, що нагадувало б вам Криштофа або Вальтерову?

Маржакова дивиться на мене з попередньою неприязню, та в голосі її я вловлюю спокій.

— Оскільки мені відомо, ні, — відповідає вона.

Переді мною старі листівки, листи, конверти, рахунки, відомості, зламана авторучка та інший мотлох, який назбирується в кожному письмовому столі, коли його роками не чистять. Правду кажучи, я й не сподівався знайти що-небудь цінне для нас. Якщо воно тут і було, то про нього вже потурбувались. Намагаюсь по речах уявити собі характер Маржака. Чіпляюсь за кожну дрібничку. Ось щипці, дві малесенькі викрутки, паяльник — речі, якими під час лагодження авто ніхто не користується. Водій Маржак був дивак. З Лебруном він міг зіткнутися цілком випадково. Криштоф або хтось інший міг умовити його одвезти Марту Вальтерову до тайника і потім повідомив їй номер таксі. Одначе мені чомусь підозрілі оті поїздки на далекі відстані, та й поведінка вдови мені не подобається.

В одній із шухляд, серед огризків олівців, пляшечок з-під чорнила і старих гумових печаток, я бачу річ, яка заставляє бурхливо забитися моє серце, — цоколь радіолампи. Верхня частина відсутня.

Непомітно для пані Маржакової кладу його до себе в кишеню. В око впадає напис грецькими літерами «Гамма» і число 414. Хоч я ніколи не був пристрасним радіоаматором, проте моїх знань цілком досить, щоб встановити — такі лампи вживаються для радіопередавачів.

З підкресленою чемністю кажу:

— Пробачте, пані Маржакова. Дякуємо вам за все. Але для нас тут немає нічого цікавого.

Бачу, як вона заспокоюється і навіть запрошує нас оглянути іншу кімнату. Перше, на що я там наштовхуюсь, — саморобний радіоприймач. Він дивує нас своїми розмірами. Тепер я розумію, чим захоплювався Маржак. Та не кажу про це жодного слова, хоч і помічаю слід зірваного кабеля, який ще зовсім недавно простягався над підлогою.

Чемно вклоняюсь, і ми виходимо.

Моментально Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, дістає наказ. А згодом до мене в кабінет заходить досвідчений експерт. Він крутить у руці цоколь і потім каже:

— «Гамма-414» — це лампа для передавача, який працює на коротких хвилях до тисячі ват.

— А можна поставити її на аматорський передавач?

— Можна, — відповідає експерт. — Це так званий індуктор з стабільним вібратором. Варт лише цією цяцькою впіймати потрібну хвилю, і вона вже нікуди не втече. Як бачите, зручно і досить практично.

— Дякую. А чи не поїхати нам ще в одне місце?

— З охотою.

Ми їдемо на завод, де працює старший син Маржака Еміль. Викликаємо його з цеху. До нас підходить червоний, насуплений хлопець.

— Знову відносно тата? — незадоволено запитує він.

Я киваю.

— Скажіть, ви що-небудь петраєте в радіо?

Він кидає на мене стривожений погляд і несміло каже, що так.

— Ну, а ваш батько, — одверто питаю я, — був пристрасним аматором радіо?

Нігті правої руки хлопця вгризаються в долоню. Та я й виду не подаю, що бачу це.

— Мій батько? — перепитує він. — Так, у вільний від роботи час він цим захоплювався.

— У нього був передавач?

— Передавач? Ні, у нас був лише приймач.

Бачу, що хлопець злякався. Спокійно кажу:

— Не бійтеся, пане Маржак. Передавача у вас немає — його вже хтось розібрав.

— Розібрав? Хто? Я?!

— А хто ж? Якби ми ліпше пошукали, то, може, знайшли б там і не такі речі, як ось ця.

Я розкриваю долоню й показую йому знайдений цоколь.

— У спальні ваших батьків було прокладено кабель. Від нього лишилась тільки смуга й дірки на плінтусах. Куди ви діли його?

Хлопець похилив голову. Потім ледве чутно мимрить:

— У тата не було дозволу.

— Я знаю це, пане Маржак.

— Він намагався його дістати…

— Не брешіть. Його передавач працював нелегально. І робив він це цілком, свідомо.

Хлопець зізнається в усьому. Він запакував передавач у ящики з-під вугілля і заховав у