Читати книгу - "Сила пристрасті"

Хлопець приніс із супермаркету тортик, зготував каву і, на моє полегшення, подарував сережки з червоними камінцями. Якийсь час ми розмовляли про різні дрібниці: життя-буття, майбутнє, перспективи. Його здивувало, навіть налякало моє запитання про спиртне. Але потім він знайшов у кімнаті батьків вино.

Увімкнули телевізор. Після другої чарки я скоротила між нами відстань, після четвертої – перемістилася до нього на коліна. Сашкові було досить наших пристрасних поцілунків. Здавалося, він навіть не розраховував на щось більше. Знадвору чулися сигнали автівок, за нашими спинами – невдалий спів учасниці одного з талант-шоу. Перемагаючи хвилювання, я розстібнула на його сорочці верхній ґудзик.

– Тань…

– Тихо, – за допомогою поцілунку я змусила його замовкнути. Другий і третій ґудзики здалися набагато швидше. Рука торкнулася гарячої шкіри.

– Ми не можемо, – він спробував мене зупинити.

– Можемо, – мої руки продовжували мандрувати його тілом.

«Секс подобається тільки тоді, коли дуже кохаєш свого чоловіка, – колись давно говорила нам з Катериною прабабця по материній лінії, яка була страшенною моралісткою. – Інакше це просто неприємний обов’язок».

– А навіщо секс із тим, кого не любиш? – я щиро здивувалася. Мені тоді було лише дванадцять. Своїм запитанням я загнала прабабусю у глухий кут. Розхитала її усталений світогляд, скаламутила принципи. А тепер я сама у глухому куті.

– Тань, послухай, я не хочу тебе квапити. Не хочу, щоб ти шкодувала.

– Я не шкодуватиму. Або зараз, або ніколи, – почала злитися я.

Сашко нічого не відповів. Я притягнула його до себе. Думки не просто змінювались, а силоміць виштовхували одна одну. Усе мало відбуватися інакше. На місці Сашка мав бути Ігор. Але як я подарую йому те, чого він не хоче?

Він поводився так сполохано, так незграбно. Відстань між нами скорочувалася. Ставало важко дихати. Шорстке простирадло шкребло оголену шкіру. Я заплющила очі, намагаючись ні про що не думати. Не було ніяких відчуттів. Навіть біль тепер не сприймався моєю свідомістю. Я просто мстилася. Ігорю і самій собі.

Додому поверталися, тримаючись за руки. Мені не хотілося, щоб він зараз був поряд, щоб нас будь-що поєднувало. Ледь стримувалась, аби не сказати щось різке. Ну чому Сашко так на мене дивиться? Я не віддала йому нічого цінного. Того, що ще мало для мене хоч якесь значення.

Колупала за святковим столом торт, чемно вислуховуючи привітання і без кінця повторюючи набридливе «дякую». При цьому не зводила погляду з мобільного. Від Ігоря ні дзвінка, ні СМС. Це вперше він мене не вітає. Певно, забув. Віта важливіша.

Надвечір почалася злива. Накинувши на спину теплий мамин плед, я відзначала своє цілковите подорослішання захованою у кімнаті пляшечкою пива. Коли дзеленькнув мобільний, сповіщаючи про нове СМС, я вже навіть не сподівалася, що воно буде від нього. У папці із вхідними повідомленнями не розкритий, перерізаний хвилястою лінією конвертик. Неповне повідомлення. «Вітаю з повноліттям! Тільки не надто поспішай ставати дорослою. Тут не так добре, як тобі здається. Нехай…»

Це все, що я змогла прочитати. Але на сьогодні це було найкраще з вітань, бо його автор – Ігор. Мені хотілося стрибати, співати і танцювати. Він не забув…

За два дні до першого вересня я переїхала до Львова. До від’їзду ми з Сашком бачились майже щодня. Але лише спілкувалися, пили каву. Я вмію уважно слухати. Це сприяло нашому зближенню. Хлопець, про якого я раніше майже нічого не знала, набував конкретних рис. Це навіть лякало. Я так боялася до нього звикнути.

Ми жодного разу більше не перетинали межу. Я не знала, якими в подальшому будуть наші стосунки. Чи можливі вони взагалі. Не хотілося загадувати наперед, будувати плани, зводити повітряні замки. Краще плисти за течією. Вона все одно візьме й закине тебе до якогось берега.

Я їхала на навчання, Сашко лишався в Корці. Він вчився у столиці на заочці і працював помічником приватного нотаріуса. Ми не обговорювали, якими будуть наші стосунки на відстані. Нічого не обіцяли одне одному. Саме тому, їдучи до міста Лева, я почувалася майже вільною. Практично самостійною.

Дивлячись на мої пузаті дорожні сумки, батько охав:

– Жінко, що ти їй там напакувала? На всі п’ять років відразу?

Мама відмахувалась:

– Тут усе потрібне.

Дорогою до мого нового дому, витираючи серветкою спітніле скло маршрутки, я прокручувала в голові останню телефонну розмову з Катериною.

– Ми тебе чекаємо, – сказала вона. – Але ти впевнена, що тут тобі буде краще?

– Звичайно. Я вчитимусь. У мене починається нове життя.

– Поближче до Ігоря?

«Я про це зовсім не думаю», – переконувала я себе, ображаючись на кузину. І все ж боялася, що вона не помиляється…

В обідню пору Львів, кожен сантиметр якого я заприсяглася дослідити, видавався сірим і похмурим. Зайшовши до приміщення автовокзалу і дотягнувши свої валізки до вільного стільця, я дістала мобільний. Побачила на дисплеї три пропущених від Катерини. Перенабрала.

– Я ще в училищі, – прошепотіла вона у слухавку. – У нас сьогодні прослуховування до нової п’єси. Я не встигну тебе зустріти, вибач. Візьми таксі. І без образ, добре?

– Добре.

Я знайшла зупинку таксі і, щойно домовилась із водієм про ціну, почула над лівим вухом:

– Мені теж на Личаківську. – До машини підійшла білява жінка в темній спортивній куртці і вузьких джинсах. На плечі у неї був великий сірий рюкзак. – Підвезете? – і, не чекаючи відповіді водія, сіла до салону.

Приємно було знову знайомитися з моїм Львовом, його захопливою архітектурою, шармом і багатством стилів. Якщо мене цікавило лише те, що видно за вікном, то блондинка не замовкала ні на мить. Спершу вона сперечалася з підстаркуватим водієм через те, що він їде неправильним маршрутом, спеціально подовжуючи шлях. Той мляво заперечував, але жінка просто не сприймала його слів.