Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

тобі Одар­ки! За­дав­лю анах­темську віру, уб'ю, як со­ба­ку! Де ж ти, мій во­ро­же, мій су­пос­та­те? Ви­ходь мерщій! Дай же мені по­мо­та­тись на тобі, сер­це своє вдо­вольни­ти!…

Ява 10

Ті ж і Се­мен.

Семен (на по­розі). А хто тут ме­не кли­че? Ма­ру­ся ска­за­ла, що який­сь чу­жий чо­ловік…

Микита. Се­мен!… Бо­же, в ме­не ру­ки дри­жать… го­ло­ва го­рить… Страш­но мені!… Убить?… Ні, ні, ні!.. Убить, а потім утек­ти… Ку­ди втек­ти?… За­раз втек­ти? І во­ни завт­ра звінча­ються… Лю­ди все зна­ють… Ме­не осміють… Ні, раз ма­ти по­ро­ди­ла - не двічі й по­ми­рать!… (Підхо­дить до Се­ме­на і удає з се­бе спокійно­го). Це я те­бе кли­кав. Чо­го ж кра­деш­ся, мов той злодій? Бач, як ти за­гор­ду­вав, що ме­не й не кли­чеш на сва­тан­ня…

Семен. Те­бе на сва­тан­ня? Ти б та­ки й пішов? Окрім то­го, мені ска­за­ли, що те­бе і в селі не­ма…

Микита. А де ж я був? Ти знаєш, де я був? (Бе­ре Се­ме­на за гру­ди).

Семен (відпи­ха йо­го). Що це ти, здурів чи п'яний?

Микита. Здурів?! Я пи­таю те­бе: де я був? Де я був? (Зно­ву ухо­пив йо­го за гру­ди).

Семен. Та відче­пись ти від ме­не! (Відки­да йо­го). Чо­го тобі тре­ба?

Микита. Ти ще й штов­хаєш ме­не? (Ха­пає йо­го за гор­ло).

Семен (пру­ча­ючись). Це розбій!

Микита. Ні, я шут­кую з то­бою! (Вий­має в ки­шені скла­де­но­го но­жа).

Іван (хут­ко схо­пив Ми­ки­ту за ру­ки). Пост­ри­вай! Не втнеш, Ав­рам, Іса­ка, бо ко­рот­ка шпа­га!… Хлопці, сю­ди! Е, брат, шут­ки-шут­ки, а хвіст набік! Хлопці, сю­ди!… (Кру­тить Ми­киті ру­ки).

Ява 11

Ті ж, па­руб­ки, дівча­та, му­зи­ка, ста­рос­ти, Одар­ка, Ма­ру­ся і на­род.

Всі. А що тут та­ке?

Іван. Ще й пи­та­ють! По­можіть-бо вв'язать, пру­чається! (В'яжуть Ми­ки­ту.) Бач, до яко­го ума до­во­де горілка!

Микита. Пустіть ме­не! За що ви на­до мною зну­щаєтесь! Лу­чче втопіть ме­не або вбий­те! Со­ба­ки! Іро­ди! Ка­тю­ги!…

Маруся (з жа­хом). Ми­ки­то-Ми­ки­то! Що ти на­ро­бив?!

Микита. Геть з очей, га­ди­но!… (Штовха но­гою ніж). Се­ме­не, заріж ме­не, бо ти моїх рук не втечеш!…

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Через три тижні. Се­ре­ди­на Се­ме­но­вої ха­ти. Все збіжжя но­ве­сеньке, хоч і не ба­га­те.

Ява 1

Зачепиха си­дить на печі, Одар­ка пеклується ко­ло печі.

Одарка. От бач­те, ба­бу­сю, які-бо ви не­доб­ренькі! Скільки вас не про­сю, скільки не бла­гаю, щоб нав­чи­ли ме­не ста­росвітських пісень, а ви все не хо­че­те. Пом­ре­те, то й пісні з ва­ми пом­руть.

Зачепиха. І на­що тобі та ста­ро­ви­на? Те­пер всю­ди вже співа­ють но­вих пісень або ж мос­ковських… Та­ка вже те­пер, бач, по­ве­денція ста­ла, що ста­ре, то те ніби й не­потрібне!

Одарка. Як ко­му. Іншо­му ста­ро­давнє до впо­до­би, а іншо­му но­ви­на.

Зачепиха. І тобі од­на­ковісінько! Те­пер вже все пішло на­ви­воріт… Хіба я не ба­чу?! Що ж, чи ско­ро там твій обід поспіє? Мо­же б, я тобі що по­мог­ла?

Одарка. Ота­кої ви­га­дай­те! Ви й ро­га­ча не підніме­те! Вам те­пе­ра тільки ка­зок ка­за­ти та скуб­ти пір'я ото ва­ша уся й ро­бо­та. Ко­ли пісні не хо­че­те співа­ти, то хоч каз­ку кажіть!

Зачепиха. Каз­ку? Я й до завтрього ні од­ної не на­га­даю… Усі по­за­бу­ва­ла… А що-то я їх зна­ла! А пісень, пісень, ма­буть, і за тиж­день не пе­респіва­ла б!… Мій батько був з за­по­рожців! Гос­по­ди! Як поч­не, бу­ло, роз­ка­зу­вать про ту вой­ну - во­лос­ся до­го­ри піднімається. Ох, дав­но те діялось… (Зас­ну­ла).

Ява 2

Ті ж і Ма­ру­ся у вікні; во­на розчіпча­на.

Маруся. Чи живі ще? Чи ще не за­да­ви­ло вас щас­тя?

Одарка. За­ходь в ха­ту, сест­рич­ко! Від са­мо­го весілля ти й очей в ха­ту не на­вер­ну­ла. Спа­сибі, що одвіда­ла! (Убік). Во­на не­мов неп­ри­том­на…

Маруся. Не дя­куй, го­луб­ко, до­ки не­ма за що! А мо­же, я зас­ту­пи­ла тобі со­неч­ко, то я й відступ­люсь від вікна, бе­ри вже й весь світ сон­ця до се­бе!

Одарка. Ти щось чуд­не го­во­риш!…

Маруся. Я прий­шла до те­бе за по­зи­кою. Уділи, сест­ри­це-ба­гач­ко, і мені сво­го та­ла­ну, бо в те­бе йо­го пов­но, як одежі у злид­ня; у щасті хо­диш, щас­тя топ­чеш, щас­тям уми­ваєшся, щас­тям ук­ри­ваєшся!… Ха-ха-ха Там те­пер у во­лості роз­да­ють та­лан, твій чо­ловік наб­рав по­вен запіл! Ха-ха-ха!

Одарка. Ба­бу­сю, що во­на та­ке го­во­рить?

Маруся. Твоє щас­тя-по­ло­ва! До­ки вітру не­ма, во­но й дер­житься ку­пи, а вітрець по­дих­не - і по­ло­ву як язи­ком зли­за­ло!… По­зич же мені хоч час­ти­ну то­го, чо­го і в са­мої бра­кує… Ха-ха-ха! Ох, яка ж ти щас­ли­ва!… Клич­те і нас на ве­селі сльози, і ми з жа­лю по­тан­цюємо!… (За­ре­го­та­ла і пішла).

Одарка (побігла до ба­би). Чуєте, ба­бу­сю, що во­на звіщує? Ох, страш­но мені!… Я ре­чей її не зро­зумію… Про які во­на ве­селі сльози го­во­ри­ла? Пев­но, та­ки стер­ла­ся во­на… Во­на так страш­но ре­го­та­ла, що й досі той регіт ля­щить і вчу­вається мені!… Чи не подіялось чо­го з Се­ме­ном? Здається, во­на нічо­го та­ко­го страш­но­го не ска­за­ла. Чо­го ж я уся трем­тю? Чо­го ж на сер­цеві у ме­не ніби по­хо­ло­ну­ло?…

Ява 3

Ті ж і Се­мен (зас­му­че­ний).

Одарка. Ось і Се­мен вер­нув­ся! А я тут без те­бе ма­ло не вмер­ла! Ба­чиш, і досі мов про­пас­ни­ця ме­не б'є!…

Семен мовч­ки сідає за стіл.

Що це з то­бою, мій го­лу­бе? Чо­го так зас­му­тив­ся? Го­ло­ва бо­лить? Чо­му ж ти не обіймеш ме­не, не при­го­лу­биш?…

Семен (обіймає її). Я?… Ох, бо­же ми­лий! Твоя свя­та во­ля!

Зачепиха (про­ки­ну­лась). От і га­разд, що ти, Се­ме­не, вер­нув­ся. А я задріма­ла, і сниться мені, буцімто у церкві стою. Ох, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Завт­ра ве­ли­кий праз­ник. Сходіть, діточ­ки, до церк­ви та по­молітесь гос­по­деві… І я пош­кан­ди­ба­ла б, ко­ли б зду­жа­ла…

Одарка. Я тобі, мій го­лу­бе, завт­ра щось та­ке гар­не, гар­не по­да­рую… Вга­дай що? Не кажіть, ба­бу­сю! (Біжить до скрині і вий­має ви­ши­ва­ну со­роч­ку). Бач, яка гар­на!

Семен схи­ля го­ло­ву до сто­лу.

Семене, та що це тобі подіялось? їй-бо­гу, я зап­ла­чу!…

Семен (ти­хо, в го­лосі чут­но сльози). Що ж? Так, ста­ло бить, мені на ро­ду на­пи­са­но! (Співа).

Ой годі жу­ри­ти­ся,

Пора мені же­ни­ти­ся;

Візьму я чор­ня­вую,

Ще й ли­ченьком біля­вую.

Вона гля­не оченька­ми,

Моргне чор­ни­ми бро­ва­ми,

- Моє сер­це зве­се­литься!

Пора мені оже­ниться!

Гей, во­се­ни оже­нив­ся,

А вес­ною за­жу­рив­ся,

Записали у сол­да­ти,

Треба жінку по­ки­да­ти…

Плачуть карі оче­ня­та,

Сохнуть, в'януть бро­ве­ня­та.

Тяжко мені ди­ви­ти­ся!…

Нащо ж бу­ло же­ни­ти­ся?…

Одарка. Йо­му, бач, співи на думці, а до ме­не й не за­ба­ла­ка!… Чим я те­бе прогніви­ла?…

Ява 4

Ті