Читати книгу - "Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран"

Одного дня, мандруючи в північній Квінслендії, Хома розговорився з сімнадцятилітньою, що була одягнена в поношену спідничку, мала затурканий, тихий, пташиний вигляд і попихала перед собою дитячий візок.

Коли вони удвох сіли вечеряти під евкаліптом, він дізнався, що її звали Мейзі. Свого часу вона працювала в невеликому придорожньому готелі. Там нудьга нудьгою: ні кіна, ні кафейки, єдина розвага – це проїжджий продавець, що закрутить дівчині голову в готельній кімнаті та й ізникне собі, підіймаючи автом хмару куряви.

Мейзі так розповідала, а Хома, примостившись навшпиньки, кивав головою, мовляв, то чиста правда, як немає іншої розваги, то всяка дівчина може потрапити в біду.

– Ні, не всяка, – заперечила Мейзі, зітхнувши. – Це тільки я така. Мій бойфренд казав, що я – німфоманіяк. Мені страшно подобаються мужчини. Я тільки вбачу якого красеня, так у мене й починає пульс битися, як навіжений.

Хома помітив, як хутким поглядом вона окинула його скромну постать, старий заяложений піджак, оклунок, ціпок.

Якби цієї хвилини чоловік зберіг свою безпристрасність і філософську рівновагу духа, то, мабуть, розійшлися б вони кожен собі наміченим шляхом: вона на південь зі своєю німфоманією, а він – на північ, де саме стояв сезон на банани. Та ось протягом кількох років свеґманування Хома ще ні разу таки близько не розмовляв з жінкою, якщо не називати розмовою обмін парою жартів з трохомистою люброю з-під Дарвіна. Прекрасна стать звичайно сторониться свеґманів, не довіряє їм. Отож, іще Мейзі говорила про свій пульс, а на обличчі чоловіка вже відбилося почуття цікавости. «Гм... А чи ж її пульс прискорюється і в моїй присутності?»

Мейзі зітхнула.

– Одній трудно з дитиною... Я була нерозумна. Спершу треба було знайти надійного товариша, а тоді вже й гратися в секс.

Хомину душу заповнило непереможне бажання заволодіти цією молодою жіночою істотою. Він навіть зробив такий рух рукою, наче хотів запевнити її: «Я теж можу бути дуже надійним товаришем». Та Мейзі продовжувала снувати свою думку.

– Тепер ось результат моєї нерозумности – маленький Джек. Ну, куди мені з ним діватися? А розлучатися теж не хочеться. Як же ж трудно було його виношувати. Виділення крови... Лікар поклав мене до ліжка і наказав не рухатися. Я пролежала цілих чотири місяці. А що вже це моїй господині не подобалося! Ох і повиварювала вона з мене воду. Помістила мене в старому курнику. Та добре, що хоч не прогнала зовсім. Ще й годувала.

Вся ця балаканина здавалася Хомі зайвою. З його очей дивився-горів пристрасний, нетерпеливий, невгамований, первісний чоловік – допрогресовий, доцивілізаційний, доісторичний.

– Отож, – сказала Мейзі, – мій бойфренд доводив, що я була німфоманіяк, а себе він називав сатиром. Це такий наче звір, що вночі ловить німф.

– Такий, як оце я, – видавив Хома хрипким голосом.

Мейзі зустрілася з його поглядом.

– А в тебе теж прискорюється пульс? – спитала вона з зацікавленням і протягнула до нього руку.

– Ого, ще й як! Б’є наче той пневматичний молот! – Хома усмішкою показав з-за вусів зуби.

Він відчував, як в його жилах б’ється і гуде природа, виганяючи всі рештки застережень і сумнівів цивілізації.

Відтоді Хома мандрував не сам. Сонце сходило і заходило, обрій розкривався і закривався, наче велика перлова раковина, що переливалася свіжо-рожевими і тихо-блакитними кольорами, а безкраїми шляхами простували двоє, попихаючи дитячого візка. То вони спинялися на кілька годин в тіні гостинного дерева, або ж на кілька тижнів у затишку покинутих копалень.

Відчувши чоловічу опору, Мейзі повеселішала, змінилася. Від мандрів засмагла на сонці. Під Хоминим галантним доглядом її врода розвинулася, як лісова орхідея.

Мейзі віддавалася тілом і душею і скоро завагітніла.

Хома, що запрігся до візочка лише після деяких вагань і відволікань, тепер подумав собі:

«Ну, що ж, хай і завагітніла. Як ти, Хомо, ступив одною ногою і усиновив Мейзиного Джека, то друга нога сама за першою тягнеться. Перший крок – найважчий. Це тоді чоловік міняє свій парубоцький стан на родинний. Трудний перехід. Дитина – це задоволення, але й морока. Зрештою, одна дитина – одна морока; а двоє дітей – морока все ще одна. То чому не мати двох? Хай цвірінчать собі. Також не треба забувати про продовження Левадиного роду. Діти – це річ природна.

Мало-помалу Хома осів у місті. Не родити ж ту дитину на траві в буші! Місто має лікарів і лікарні.

Він узявся до праці, що хоч і була нудною й регулярною, та забезпечувала певний постійний заробіток.

Він навіть позбувся своєї бороди, щоб міщани не прийняли Мейзі скоріше за його доньку, аніж за матір його дитини. Мейзі попосміялася з цього, називаючи його поголеним сатиром.

Він скочив величезний крок, щоб таки довершити це природне діло – народження дитини. Та Мейзі народжувала їх мертвими, хоч вагітніла і раз, і вдруге, і втретє.

Після першої невдачі Хома не здався, навіть виглядав упертішим. Та після другої він, мабуть, не вирішив, що настирливість потрібна й надалі. Бачачи, як Мейзі уболіває за втраченою дитиною, він незадоволено бурмотів:

– Як отак страждати, то нащо воно й діти?

Пригадуючи, як Мейзі казала при їхній першій зустрічі, що не може устояти перед мужчинами, Хома незадоволено і глумливо совав бровами:

– Теж мені, німфоманіяк знайшовся! Багато тепер такої молоді є. Нахапалися кустарної психології через другі руки і все уявляють себе комплексами. І нема того, щоб нормальности в собі дошукуватися. А, навпаки, все щось із ними не в ладу. Зокрема з сексом. Давні греки мали рацію, кажучи, що всякі високі, шляхетні почуття містяться вище пояса. А живіт є осередком низьких потреб.

Після третьої ж невдачі Хома й зовсім зневірився.

Під час його відвідин у шпиталі Мейзі невтішно плакала і запевняла, що вона ніколи-ніколи в своєму житті не піде крізь це породильне пекло знову. Та Хома, відчуваючи на собі її палкі поцілунки, уже знав, що вони суперечать її словам.

Ні! Ні! До сто бісів ні! Він більше не хоче