Читати книгу - "Брутальний лікар"

— В одного лікаря.

— У мене? Я завбачливий?! Ну, добре. Хай так буде. А що ж ти із собою, окрім кота і квітів, принесла? Куди поділа речі? Я зауважив у шафі лише дві полиці й кілька вішаків. Де решта? Сидиш на валізах чи як?!

— Чи як! Скільки запитань одразу. Мені вистачить, зі зміною сезону принесу інші. Я сьогодні трохи протерла в шафі пилюку, особливо на верхніх полицях.

— Ой, прибиранням тут раз на два тижні займається Стася. Цього робити не треба!

— Ти тримаєш прибиральницю, любий?! — чомусь це викликало у Віки неймовірне здивування.

— Не тримаю, а періодично запрошую помічницю, яка ще й за холодильником стежить.

— Я розумію, у тебе нема на це часу. Але я б не терпіла, коли б хтось рився в моїх речах. Мені помічниці не треба.

Він промовчав. Усміхнувся і долив ще вина в келихи.

— Я тут випадково, коли витирала пилюку на шафі, скинула коробку із сімейним альбомом. Ти ж не сердишся?!

— А ти її розбила чи як? — серйозно запитав чоловік.

— Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки.

— Смішна яка! — Сергій скинув удавану серйозність. — Мені приємно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинстві.

— Так! Справді гарний кучерявий малюк. Певно, років трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла.

— Ні?! Дивно. Десь були, — байдуже відповів він. — Треба пошукати.

— У коробці нема. А де ще вони можуть бути?

— Подивимося якось, а що вони тобі такі цікаві?

— Цікаві. Мені все, пов’язане з тобою, цікаво. Твої батьки — ти казав — мали тільки тебе.

— Так, тільки мене, на жаль. У дуже пізньому віці, на той час мамі було сорок п’ять, а татові — п’ятдесят. Вельми поважний вік для батьківства. Це тепер усе можливо, а тоді…

— А ким вони були?

— Мама працювала стоматологом у сільській амбулаторії з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як іще мені ними робила-буравила зубки під пломби. Смикалися і стілець, і сама машина. Різко пахло миш’яком і хлоркою, якою постійно мили там підлогу. Я аж трусився, коли мама повідомляла, що треба щось робити із зубами.

— Плакав?! — сміялася Віка.

— Ні! Сміявся. Крізь сльози. Мене б сусідські діти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на інших. Хоча в душі так боявся, що на початках аж колінки мені трусилися.

— Мама була не дуже вправним лікарем?

— Ти жартуєш?! То, котусику, машинки зубодробильні тоді були.

— А тато ким працював?

— Тато був звичайним сільським учителем біології і праці. До кінця свого життя так і трудився у восьмирічці. Його не стало першим, а за ним і мами.

— Мені дуже шкода. Співчуваю.

— То вже давно було, та й вони в поважному віці.

— Може, якось з’їздимо до них на могили?

— Обов’язково.

— На Великдень?

— Чому на Великдень?

— Така в нас традиція — прибирати перед Великоднем на цвинтарях.

— А… Серйозно?! Я не знав. То повний провал! — підморгнув.

— Не люблю тупої іронії. Усе ти знав!

— Ну, гаразд. Тоді домовилися. — Він нахилився до Віки, обійняв її палко й чмокнув. — Дякую за вечерю, ти ще й господиня крутецька! А зараз я трохи попрацюю, добре?

— Так, а я візьмуся до нового каталогу «Флори», — відповіла, внутрішньо здивувавшись, Вікторія.

Їхні вечори протягом цього тижня і далі будуть саме такими, наче в давньої подружньої пари.

Усе — еволюція

(за кілька тижнів до аварії)

Наступний вечір після напруженого робочого тижня не обіцяв нічого нового й незвичайного. Усе як завжди. За вікном наспівувала якась нічна пташка, було ще занадто холодно, як для таких весняних співів, але це означало одне: не за горами багато тепла й сонця. Десь далеко прогудів потяг і заскрипіли гальма вантажівки. Нічні ліхтарі освічували дорогу запізнілим поодиноким пішоходам та лякливим нічийним кошакам. Пахло свіжістю. Вікторія, дбайливо загорнена Сергієм у вовняний плед, сиділа поруч із чоловіком на французькому балконі. За пляшкою вина після вечері вони часто провадили якісь зі своїх вельми люблених бесід, у яких завжди виявляються усі точки зіткнення і незгоди. Розмови зближують і розслабляють, дають відчуття довіри й налаштовують на відвертість. Це те, без чого гинуть у будь-яку пору стосунки, якими пристрасними та яскравими вони не були б. Він дуже добре знає про це й за кожної можливості вишукує час для спілкування з нею.

— Як ти почуваєшся? — запитала Віка, звертаючи увагу на смуток у його погляді.

— Що ти маєш на увазі? — здивувався він. — Моє самопочуття після втрати пацієнтки? Тобі Ганнуся сказала, коли ти телефонувала?!

— Так. Вона казала, що ти дуже стурбований і засмучений. Що одна жінка померла…

— Був. — Він різко перебиває її. — Це правда. Але зараз зі мною все гаразд.

— Швидко, — підсумувала Віка.

— А ти б хотіла, щоб я вмирав разом із кожним своїм пацієнтом?! Я шукаю мудрості, я її прагну й намагаюся сприймати все спокійно. З кожним роком усе спокійніше. Я не Бог, люба моя. Роблю все можливе, а часом і неможливе. Та я не всемогутній. На жаль.

— Це боляче — я знаю. Щоразу, коли втрачала когось близького, мені здавалося, що могла цьому запобігти. Коли батько не зміг більше ходити, я розшукала інформацію про екзоскелети, які на той час були в процесі розробки, а тепер люди вже їх застосовують. А я тоді злилася на маму, яка сумно й з болем повідомляла мені, що це ще не працює, що немає такої можливості допомогти татові. І стовбурові клітини не приживуться, бо нема їм там на що приживлятися. Я ридала страшенно від безсилля і злості на дорослих. Усемогутніх, як мені тоді видавалося, але байдужих. А потім не стало однієї з моїх близьких подруг: вона хворіла на онкологію і дуже швидко згоріла. Усе було запізно діагностовано. Але й тоді мені видавалося, що я мала б їй зарадити. Знайти десь якісь нові експериментальні ліки, технології… Але то все було оманою. З часом я зрозуміла: річ у моїй дивній самовпевненості, що все можливо виправити, якщо дуже хотіти. І досі не можу позбутися цієї вади.

— Це нормально.