Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Наступного ранку Ельвіра вирушила з бабусею на ринок. Вона ще з ночі мене попередила, що півдня мені доведеться провести на самоті, а коли повернеться, ми підемо гуляти. Точно, як мій тато: суворо наказала сидіти вдома, і не висовуватися без неї.

Коли ми прийшли, а було це приблизно о другій годині ночі, сеньйора Лопез уже була вдома. Еля виявилася її точною копією. У всякому разі, за характером. Бабуся, незважаючи на вік, була дуже енергійна й активна. Невисокого зросту, дуже худенька, вона могла б зійти за Дюймовочку, якби не глибокі зморшки на темному обличчі. Думаю, колись вона була дуже вродливою. А темпераменту в неї і зараз хоч відбавляй. Висловлюючись крутіше за онуку, сеньйора Лопез пила, мабуть, не менше.

У всякому разі, за покером вони з подругами бавилися ромом, а це вам не чай, що п'ють наші бабусі вечорами. Вона розцілувала мене під час зустрічі, немов другу онуку, яку давно не бачила, і запевнила, що вже любить мене, якщо любить і Еля. Одразу перейнявшись теплом до цієї заводної бабусі, я справді відчула себе частиною їхньої родини. Це якась магія цього міста. Немає невпевненості, відчуженості. Вони так тепло мене прийняли, що навіть не вірилося, що таке взагалі можливо. Їхні усмішки були заразливими, сміх гучним, а почуття гостинності - безрозмірним. Тепер я точно розуміла, що бабуся б беззастережно сама лягла спати на підлогу, але мені б не дозволила. Вона безмежно любила онуку, це було видно з їхніх жартівливих перепалок, з того, як легко Еля розповідає їй про все, і з того, як від бабусі не йшло жодного слова докору.

- Оооо, abuelita, бачила б ти, як Емі запалила. Реггетон у її крові, повір. Просто вона тільки зараз його відкопала, - сміючись, говорила Еля, коли ми вже розташувалися на диванах, а вона на матраці, розстеленому на підлозі.

- Так, люба? Ти там дала жару? Ух, бачила б ти як я його танцюю, всі діди слиною давляться! - тепер уже сміялася я, уявивши бабулю, яка трясе грудьми і стегнами. Мою навіть за десять тисяч не змусиш так танцювати.

- Хотілося б це побачити, - не збрехала я.

- Так побачиш, як-небудь. У нас тут дискотека є, місцева. Та й Іво шарманку свою щовечора заводить, тож у тебе ще все попереду. Надивишся на все життя вперед.

- Іво - це місцевий мачо дідуган, - пояснила подруга. - Йому під вісімдесят. Але я впевнена, сперматозоїди там ще не гірші, ніж у двадцятирічних.

Так я й заснула, під їхні балачки, з усмішкою на губах. Втома зморила, і я навіть не помітила, як відключилася. А вранці їх уже не було.

Повалявшись трохи в ліжку, я зателефонувала батькам, прийняла душ і вдяглася в короткі шорти і майку. Зав'язала високий хвіст, щоб волосся не прилипало до шиї від спеки, і полізла до холодильника по сніданок. Приємно здивувалася, побачивши, що він повний, і мій шлунок задоволено заурчав від запаху ковбаси. По-швидкому нарізала собі два бутерброди й залила окропом розчинну каву.

Поснідавши, вимила за собою посуд і витерла, поставивши чисті тарілки на стіл під рушник, де, як я вже зрозуміла, було їхнє законне місце. Годинник показував одинадцяту, і мені ні краплі не посміхалося просидіти тут самій ще чотири години, коли за вікном ллє потоком пуерториканське життя.

Сонце заманливо зазирало у вікно і немов дражнило мене тим, що воно таке яскраве і гаряче, а я сиджу тут у маленькому будиночку, нагрітому до температури сто градусів, і повільно плавлячись.

Знайшовши на підвіконні ключ від дверей, я взяла свій рюкзачок, склала до нього про всяк випадок усі гроші, що я мала з собою, картку і паспорт, щоб не залишати їх тут, і вийшла на вулицю. Мало хто знає, що в Лопесів гості, а зламати цей замок зовсім не складе труднощів, тож, як то кажуть, усе своє ношу із собою. Уже за кілька годин я про це пошкодую, але поки що в цілковитій упевненості, що роблю правильно, я вирушила досліджувати Ла Перлу.

Сонце пекло нереально, і я не пошкодувала, що додумалася взяти кепку, інакше сонячний удар мені був би забезпечений. Поки йшла, намагалася запам'ятовувати що де знаходиться, щоб потім без пригод повернутися назад. До воріт одразу не пішла, пам'ятаючи вчорашній досвід і не бажаючи його повторення, а пішла в протилежний бік. Вулички були вузькими, деякі викладені бруківкою, інші асфальтом, але і ті, й інші практично непридатні до використання. Оскільки, нові тут закладати, як я розумію, не збиралися, мешканців влаштовували й такі. Машини зустрічалися рідко, а точніше всього дві або три, поки я йшла вперед, уже здалеку побачивши ще один вихід із Ла Перли. Я приблизно розуміла, що мене за ним чекає, тому цілеспрямовано попрямувала саме туди. Як я і думала, вже встигнувши заздалегідь прочитати про це місце, за другою брамою знаходився знаменитий цвинтар Сан-Хуана "Цвинтар Марії Магдалини".

Пройшовши через малі ворота, я немов опинилася в іншому столітті. З одного боку шумів Атлантичний океан, а з іншого височіла величезна стіна цитаделі Ель Морро. Відкрите під палючим сонцем, воно немов змушувало навіть думки в голові притихнути, і зануритися в цю атмосферу. Я пішла вперед, у його саму середину, щоб наблизитися до знаменитої каплиці. Біля неї вже гуляло кілька людей, як я зрозуміла з фотоапаратів у руках - туристів. Фотографуватися на кладовищі було для мене якось протиприродно.

Походивши трохи і зрозумівши, що обіднє сонце стало просто нестерпним, пропікаючи дірку в моїй голові, я вийшла через ту саму браму, що й прийшла, і пішла в бік центру Ла Перли, намагаючись якомога більше пересуватися в тіні. Ну, мені так здавалося, що центр має бути саме там. У глибині. Вулиці вже були не такі пустельні, як годину тому. Десь уже почали розсідатися жителі на лавках, або біля своїх будинків, покурюючи сигарету. У затінку пальм гамірно гралися діти, підкидаючи гральні кістки догори, а потім відпускаючи один одному запотиличники.