Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

"Що ж тут скажеш", похмуро розмірковую я, "кущів у цьому селищі безумовно недостатньо".

Перспективи очікують незавидні, але дух в мене не занападає.

Мало того, що я майже одразу натрапила на машину охорони селища і довелося налягати на ноги, поспішаючи у зворотний бік, так я ще до всього іншого заблукала.

А все тому що вуличні ліхтарі тут горять лише вибірково.

І в цьому, до речі, теж винен Кувалда, адже земля елітного котеджного селища належить його сімейній компанії. Не здивуюся, якщо це Володимир Варварук вирішив зекономити, він дуже скидається на скнару.

Проблема в тому, що навіть коли я вийду до траси, то доведеться проситися на ніч у будку сторожа на базарчику.

На дворі вже глибокий вечір і в такій темряві я точно не ризикну сідати в попутку. Блін, навіть переночувати ніде, а все тому що у капітана "Барсів" щось заклинило в його хокейно-заумних мізках.

Цих Дуже Успішних Спортсменів хлібом не годуй, тільки дай покомандувати чужим життям.

А Кувалда ще й уявляє, що він — великий мислитель. Напевно, філософа К'єркегора прочитав у тридцять років і тепер уявляє, як він самотужки сміється над банальністю всього світу.

Щойно згадую, що сталося в Урусі, коли Кувалда смикнув край мого комбінезона, як у мене в голові починає шуміти від люті.

Відмовляюся вірити, що я так злякалася! Я просто не очікувала. Я не вірила, що Кувалда може так вчинити.

Він виглядав таким жорстоким у той момент, а мозолиста поверхня його рук...

Йой, досить. Сподіваюся, що більше не побачу його ніколи. Кувалда, напевно, вирішив познущатися над малолітньою сестричкою противника. У мене тепер не тільки свербить поперек, а й у куточках очей ніби пісок застряг.

Відмахуюся від гнітючих думок так само агресивно, як і в реальності розмахую палицею, що знайшлася біля паркану. Вона допоможе мені пройти цю ділянку навскоси в темряві, а то тут вириті чортзна-які котловани або басейни.

Тільки-но доходжу до вільного від будматеріалів місця, як доводиться пригинатися, бо на вулицю завертає машина з увімкненими фарами.

І щось вона підозріло повільно їде, ніби ті, хто перебуває всередині салону, щось виглядають.

Так і не розігнувшись, біжу в бік іншої дільниці, бо вона має виходити на протилежну вулицю.

— А все тому що дехто вважає себе пупом Землі, — майже беззвучно бурмочу я. Зблизька вдається розгледіти паркан, який доведеться подолати, і він виглядає знайомим.

Тепер я активно озираюся і обережно вмикаю екран телефону.

Ну дякую, Всесвіте, подарунки від тебе сиплються як з рогу достатку. Просто клас! Я, найімовірніше, знаходжуся просто поруч із нашим будинком. А повинна бути вже по дорозі в Пояски!

Де я закінчу кулінарну школу, перетворюся на шеф-кухаря, відомого на всю країну, і в мене обов'язково візьмуть колись Важливе Інтерв'ю.

Тоді я надам обличчю вираз легкого здивування, а потім зроблю вигляд, що я ніколи не чула про якогось накачаного хокеїста з безглуздим прізвиськом Кувалда.

А мене обов'язково про нього запитають в інтерв'ю, адже тоді мене всі будуть підозрювати у його вбивстві.

Але я вийду сухою з води, адже коли я буду його вбивати...

Від думок про кровожерливу помсту мене відволікає легкий шум на дорозі.

Уважно вивчаю обидва боки узбіччя, і, переконавшись у повній відсутності вогнів автівок, просто лечу в напрямку до асфальту.

Тепер потрібно бігти хутко й безшумно, щоб дістатися головної дороги за три хвилини.

Але щойно мої ноги звикають до швидкості... На вулицю завертає машина, фари якої фігачать так яскраво, ніби вишукують у нашому елітному селищі динозаврів.

Матінко, це знову машина охорони селища, і мені з ними нізащо не можна стикатися, бо хлопці одразу ж зателефонують нашій особистій охороні.

Тепер біжу в протилежний бік, притискаючись плечем то до парканів, то до гілок придорожніх дерев, і щойно я випадково чіпляюсь за нахабне горіхове дерево, як...

... просто посеред дороги зловісно вмикаються два вогники.

Це фари машини, яка ніби зачаїлася в темряві на найвиднішому місці, щоб у потрібний момент проявити себе.

Плескають дверцята, і хтось трощить камінчики на дорозі важкими кроками.

І я знаю, що це Кувалда, ще до того, як розрізняю його силует, — тому що я вже добігла настільки близько, що розгледіла противний жовтий і товстобокий Урус.

Я озираюся, а машина охорони й не думає гальмувати. Кручу головою на всі боки, і вогні горять у вікнах нашого будинку всього лише за п'ятдесят метрів звідси.

І хапаю Кувалду за руку до того, як він встигне схопити мене.

— Швидше, швидше, давайте сядемо назад усередину!

А що мені залишається? Краще зараз зачаїтися в машині і сподіватися, що я хоч якось вмовлю його на мовчання.

— Ти... ти... — виштовхує він із себе слова немов силою, бо його грудина шалено здіймається.

Я намагаюся тягнути Кувалду до дверцят, а він видає якісь дивні звуки, що дуже нагадують усі види тваринного гарчання одночасно. І все це упереміш зі звуком дивного хрипкого булькання.

Мені здається, він трохи... розлючений на мене.

Змушена визнати, що це зігріває душу.

— Ну що ви стоїте! — обурююся я пошепки, а він різко хапає мене за рюкзак ззаду і спеціально тягне в інший бік. Чорт, це ж попереду паркан мого будинку!

— Будь ласка, прошу, я прошу тебе, — хапаюся за його передпліччя і просто благаю. — Там охорона їде. Ну будь ласка!

— Невже? Просиш, гм, — мені здається, Кувалда навіть посміхається, але це дуже і дуже недобра посмішка.

— Я прошу, будь ласка, благаю тебе, — втрачаю я залишки гордості. — Усе, ми вже не встигнемо, блін, давай сюди, швидше, прошу тебе...

Без єдиного писку я завалююся у вузький рів, де кущі відокремлюють асфальтовану поверхню дороги від земельних ділянок, і виходить так, що тягну Кувалду за собою, але неймовірним чином...