Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

Я невпевнено кивнула.

— Чудово. Але після мене зваблювати його підеш ти.

— Я?

— Ти, люба, ти.

— Я не вмію.

— У мене інша інформація.

— Я давно цього не робила.

— Якщо виграєш, виконаю одне твоє бажання, — вело це чортеня в людській подобі.

— Яке?

— Будь-яке. Але якщо перевагу нададуть мені, винна бажання будеш ти.

— Чий номер, того й перемога? — давала собі час на вагання я.

— Так.

— Залицяємось до когось одного?

— Ага.

— До того, кого я оберу?

— Лапко, — засміявся Тиміш.

— Згода! — кивнула я й махом осушила склянку коли. Грюкнула нею по барній стійці. — Тільки я йду перша.

Якщо першим піде він, це зведе мої шанси нанівець.

Я скинула руді пасма за спину, розім'яла шию, трішки покусала губи й рішуче зробила крок уперед.

— Стривай! — схопив мене за рукав светра Тиміш. — А хто жертва?

— Отой! — вказала я на парубка з зеленими бровами.

Так, займалась ошуканством. Розповім про це священнику на сповіді… десь коло Великодня.

— Неочікувано. — Тиміш сперся на барну стійку. — У тебе п'ятнадцять хвилин.

Я кивнула, зробила дефілейні два кроки й повернула назад.

— Нічого не вийде. Я геть забула, як то з чоловіками робиться.

— Ти й не згадаєш, якщо сидітимеш весь вечір тут. На ось — зроби ковток і дій!

Я із сумнівом подивилася на бокал із темного скла, тоді на Тимоша, знов на бокал — прийняла його й ковтнула.

— Кха-а-а! — замахала рукою на обличчя, зморщившись як той абрикос в дегідраторі.

— Дідько, Лізо, ну хто так п'є?

— Ха-а-а-а! — видихнула я, маючи на увазі «Якого біса він був повний?!».

Хіба Тиміш не пив? Логічно ж було дати мені стакан, якщо там вже на денці лишилось.

— Добре, так, на сьогодні ігри всьо.

— Нічо не всьо!

Матінко, голос як у старухи з ангіною!

— Я переможу!

— Ми змагаємось не в тому, хто довше встоїть на своїх двох, Лізо. Та й навіть так, ти вже майже програла.

— Зась! Я прекрасно тримаюсь.

Дійсно прекрасно. А от слова вимовляла насилу.

Що воно було в його бокалі? Горілка? Віскі? Медичний спирт?

— Тимоше! — окликнув його хтось позаду.

Я подалась убік, щоб подивитись, і Тиміш стис моє плече, притримуючи від падіння. Висока білявка з кирпатим носом і яскравими червоними губами крокувала до нас, вимальовуючи вісімки стегнами.

— Привіт, ем...

— Діана.

— Діана, так! — підхопив Тиміш, усміхаючись. — Перефарбувалась — тебе й не впізнати!

— Та тако, знаєш, тільки трошки оновила колір, — поправила кучері вона.

— А образ заграв геть по-новому.

Діана сяйнула зубами-перлинками й перевела погляд на мене:

— А це твоя дівчина?

— Пхм, — подавилась смішком я. — Вона думає, що я твоя дівчина, — нахилилась до Тимоша, почергово вказуючи на нас із ним пальчиком.

— Маячня, правда?

— Агась, — ствердно хрюкнула я й прикрила ніс долонькою.

— О, то ти, кхм, — розправила плечі Діана, висуваючи вперед бюст. — Знаєш, місяців п'ять вже минуло.

— Невже п'ять? А здається, ніби то було вчора.

— Є таке. Я маю на увазі, час дивна штука, чи не так?

— І не кажи!

Тиміш зиркнув на мене. Я показала йому великі пальці, запевняючи: «Усе тіп-топ».

— Знаєш, я сьогодні тут із подругами. Святкуємо підвищення.

— Мої вітання!

— Передам. Та я це казала до того, що, знаєш, може, не сьогодні, але якось… ну, ми могли би зустрітися ще.

— О. Ні, дякую.

— Ти не, хах. Ти неправильно мене зрозумів.

— Певен, що правильно.

— Ти ж казав, що провів прекрасну ніч?..

— Так. Напрочуд гарний секс, особливо зважаючи на те, що з ледь знайомими людьми це ще та лотерея.

— Саме так! — хихикнула Діана. — Тому я й пропоную… ну, знаєш… — Вона хитнула головою й золотаві кучері вильнули за нею. — Знову витягнути щасливий білет.

— От тільки мене це не цікавить.

— Просто секс тебе не цікавить?