Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"

Після того, як Персефона солодко заснула, я пильнував її сон. Вона, ще така бліда й слабка, нагадувала екзотичну квітку, кинуту на лікарняні простирадла. Моя майбутня дружина справжня красуня. Її довге, білосніжне волосся розсипалося по ліжку й дивовижними ліанами спадало. Я люблю її волосся. Воно так по-рідному пахне, що мені защеміло в серці, коли я її цілував. Її пухкі, блідо-рожеві губи смакували неначе цукерки. Чисті блакитні очі поглинали мене, занурювали в цілий клондайк емоцій.

Її груди ритмічно підіймалися й опускалися. Тихе сопіння наповнювало кімнату. Її батьки залишили нас ще зранку й поїхали відпочивати в готель, сказавши, що повернуться вже завтра, аби переварити все, що сталося за останній тиждень. 

Я не міг їх звинувачувати. Вони багато хвилювалися вже за обох — і за свою доньку, і за свою онучку. Цей тиждень був одним з найгірших і найнапруженіших у нашому житті. Я зрозумів, що таке любов і відданість не лише роботі, але й живій людині. Я став батьком. Це було найдивовижніше з усього, що зі мною коли-небудь траплялося. Я тепер тато крихітної дівчинки. 

Раптом у палату увійшли. Я подумав, що це медсестра, хоча це було дещо дивно, адже вона лише кілька хвилин тому заходила перевіряти її стан. Мене це дещо ображало, адже поряд з Персефоною я й чиєїсь допомоги я не потребую.

Лікарнею ширилися плітки про нас, які, мабуть, розпускала Міранда: хтось розказував, що ця дитина — байстрюк, що ця дитина не моя, що Персефона працювала повією на вулицях Бристоля й дитина від одного з її постійних клієнтів. Найцікавіше, що Персефона ніде, окрім Лондона й Оксфорда, у Британії не бувала. Здебільшого плітки стосувалися вірності Персефони, її хотіли звинуватити в усіх смертних гріхах. Навіть ті, які негативно ставилися до абортів, казали, що на місці Персефони було б логічніше позбутися дитини.

Я повільно повернув голову. Це був молодий інтерн-травматолог, який нещодавно почав працювати в лікарні. Що б йому робити в хірургічному відділенні.

— Докторе Карден, — несміливо почав інтерн, — мені потрібно провести додатковий огляд пацієнтки. З вашого дозволу…

У лікарні лікарі добре знали, що я не люблю, коли хтось зайвий раз плутається мені під ногами, тому мої колеги — профільні лікарі-професіонали, пам'ятали, що якщо мені знадобиться допомога, я обов’язково про це попрошу. Інтернів я за лікарів, рівних собі, не мав. Зазвичай це були дітки багатих батьків, які в лікарню приходили протирати штани.

— Ого… — майже щиро здивувався я, — а на яких підставах огляд? Тут нещодавно була медсестра, дві години тому — доктор Гарріс, яка сказала, що стан пацієнтки не вимагає тотального контролю. Травматологічне відділення на четвертому поверсі, юначе. Ти на п’ятому. Хто тебе відправив? — хлопець мовчав. — Не змушуй мене підвищувати голос, тут спить жінка, яка пережила важку операцію, май совість.

— Медсестра Клер… Міранда Клер…

— Ого… У нас тепер лікарнею керують медсестрички, а в них на побігеньках інтерни? Є головний лікар лікарні, адміністрація, дирекція… у кожного відділення також є головний лікар. До речі, привіт, я головний лікар хірургічного відділення. Міранді передай, будь ласка, що хай ще раз до мене полізе й лишиться без роботи.

— Вибачте, докторе Карден, — інтерн знітився й швидко покинув палату Персефони.

Нарешті.

Персефона голосно зітхнула уві сні, втомлено й безпомічно. Через кілька хвилин вона поволі розплющила очі. У її очах відобразився світанок, який вже встеляв місто. 

Це було диво, неначе вона вперше розплющує очі.

Я не міг стримати усмішки, дивлячись на те, як Персефона зустрічає новий день.

— Ти не пішов, — чи то питання, чи то ствердження злетіло з її губ.

Вона тихо й мирно усміхнулася.

— Як я міг піти?

— Не знаю. Я думала, ти підеш, як тільки я засну. 

Я підніс її руку до своїх губ і ніжно поцілував. Її пальці були ще холодними, але тепер, коли вона прокинулася, вони здавалися живими і теплими.

— Ніколи не міг піти, — прошепотів я. — Я не міг залишити тебе в такому стані.

Персефона подивилася на мене з виразом вдячності в очах, ніби вірячи, що я завжди буду поруч. Її посмішка була світлом у цьому темному часі, і я відчував, що її відновлення стало можливим завдяки нашій любові та підтримці один одного.

— Як ти почуваєшся? — запитав я, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Краще, ніж вчора, — відповіла вона тихо. — Але я така слабка. І я боялася, що ти не залишишся. І, здається, у мене з’явилося молоко. І я хочу до Теодори. І живіт прилип до хребта від голоду вже.

Я не зміг не засміятися.

— Я не знаю, що це за хвороба “живіт прилип до хребта”.

— Це означає, я дуже голодна, — обурилася Персефона.