Читати книгу - "Ім’я вітру"

Коут знизав плечима та почимчикував до дверей.

— Мені потрібно зробити кілька справ. Приглянь тут за всім, гаразд?

— Аякже.

За стінами шинку «Путь-камінь» повітря над порожньою дорогою, що проходила центром містечка, було нерухомим і важким. Небо вкрилося безликими сірими хмарами, які мали такий вигляд, наче з них мав би піти дощ, але йому на це бракувало сил.

Коут перейшов вулицю та наблизився до відкритого фасаду кузні. Коваль мав коротко підстрижене волосся та густу кошлату бороду. На очах у Коута він обережно вбив кілька цвяхів у наперсток коси, міцно закріплюючи її на вигнутому дерев’яному держаку.

— Здоров, Калебе.

Коваль приставив косу до стіни.

— Що я можу для вас зробити, пане Коуте?

— Оррісонівський хлопчина і в тебе зупинявся? — Калеб кивнув. Коут запитав: — Вони й досі гублять овець?

— Власне, деякі з тих, які загубилися, нарешті знайшлися. Страшенно подерті, практично на клапті.

— Вовки? — запитав Коут.

Коваль знизав плечима.

— Не та пора року, але хто ще це міг бути? Ведмідь? Гадаю, вони просто розпродують те, чого не можуть як слід пильнувати, — у них же рук не вистачає і все таке.

— Рук не вистачає?

— Вони мусили розпрощатися з наймитом через податки, а найстарший їхній син на початку літа спокусився королівськими грішми. Б’ється тепер із повстанцями в Менаті.

— У Менерасі, — обережно виправив Коут. — Якщо знову побачиш їхнього хлопчину, передай йому, що я був би радий купити десь із три половинки.

— Так і зроблю. — Коваль багатозначно поглянув на шинкаря. — Щось іще?

— Ну… — Коут, раптом знітившись, відвів очі. — Мені було дуже цікаво, чи не залежався в тебе який-небудь залізний прут, — сказав він, не дивлячись ковалеві у вічі. — Зауваж, що мені не треба ніяких витребеньок. Звичайний старий чавун цілком підійде.

Калеб гигикнув.

— Я не знав, чи ви зайдете взагалі. Старий Коб і всі інші прийшли позавчора. — Він підійшов до верстака й підняв шмат парусини. — Я зробив парочку запасних — так, про всяк випадок.

Коут підняв залізний прут завдовжки фути зо два та невимушено змахнув ним, тримаючи в одній руці.

— Розумник.

— Я своє діло знаю, — самовдоволено промовив коваль. — Може, щось іще?

— Власне кажучи, — заговорив Коут, прилаштувавши залізяку на плечі, — є ще одна проблема. У тебе є зайвий фартух і пара ковальських рукавиць?

— Може, і так, — невпевнено відповів Калеб. — А що?

— За шинком є старі зарості ожини. — Коут кивнув у бік «Путь-каменя». — Я думаю, чи не викорчувати їх, щоб наступного року можна було закласти садок. Але я не хочу при цьому втратити половину шкіри.

Коваль кивнув і жестом запросив Коута у віддалений кінець майстерні.

— У мене є старі, — сказав він, витягнувши пару важких рукавиць і жорсткий шкіряний фартух: і те, і те місцями обгоріло та було заляпане жиром. — Негарні, але, гадаю, убережуть вас від найгіршого.

— Скільки за них попросиш? — запитав Коут, сягаючи по гаманець.

Коваль захитав головою:

— Йота більш ніж вистачило б. Вони не потрібні ні мені, ні хлопчиськові.

Шинкар передав монету, а коваль запхав їх у старий полотняний мішок.

— Ви точно хочете зробити це зараз? — поцікавився коваль. — Дощу в нас уже давненько не було. Навесні, як розтане сніг, земля буде м’якішою.

Коут знизав плечима.

— Дідо мені завжди казав, що викорчовувати те, з чим не хочеш мати мороки потім, треба восени. — Коут зобразив тремтіння старечого голосу. — «У весняні місяці все надто сповнене життя. Влітку все надто сильне і не піддається. А восени… — Він оглянув листя на деревах, яке саме перемінювалося. — Восени й треба це робити. Восени все стомлене й готове помирати».

Того ж дня Коут відправив Баста виспатися. Потім мляво походив шинком, виконуючи дрібну роботу, що залишилася з попереднього вечора. Клієнтів не було. Коли нарешті настав вечір, він запалив лампи та заходився байдужо гортати книжку.

Осінь начебто мала б бути найжвавішою порою року, але подорожніх останнім часом було дуже мало. Коут із похмурою впевненістю усвідомлював, наскільки затягнеться зима.

Він зачинив шинок завчасно, чого ще не робив жодного разу. Замітати він не став. Підлога цього не потребувала. Він не мив столів і шинквасу: ні тим, ні іншим ніхто не користувався. Він начистив одну чи дві пляшки, замкнув двері та пішов спати.

Довкола не було нікого, хто міг би помітити різницю. Нікого, крім Баста, який спостерігав за господарем, хвилювався та чекав.

Розділ четвертий

На півдорозі до Кра`йсвіту

Хроніст ішов. Учора він шкутильгав, але сьогодні стопи йому боліли від кінчиків пальців до п’яток, тож від шкутильгання користі не було. Він уже пошукав коней в Абатовому Броді та Ранніші, пропонуючи неймовірні ціни навіть за найвиснаженіших тварин. Але в таких маленьких містечках зайвих коней не бувало ні в кого, тим паче тепер, коли на носі врожайна пора.

Коли настала ніч і зритою коліями дорогою почали рухатися ледь помітні силуети, він іще був на дорозі, хоч і намучився, проходивши весь день. Дві години проблукавши у темряві навпомацки, Хроніст побачив, як між дерев мерехтить світло, і розпрощався з будь-якими думками про прибуття до Крайсвіту тієї ночі: вирішив, що хутірської гостинності йому цілком вистачить.

Він зійшов з дороги та незграбно пішов крізь дерева на світло. Але вогонь, як з’ясувалося, був далі, ніж він думав, і він був більшим. Це було не світло лампи в оселі, це навіть не були іскри від ватри. Це було багаття, що ревло посеред руїн старого будинку, від якого лишилися хіба що дві кам’яні стіни, та й ті обсипалися. У куточку, утвореному цими двома стінами, скоцюбився якийсь чоловік. Він був одягнений у важкий плащ із каптуром, закутаний так, неначе зараз був розпал зими, а не приємний осінній вечір.

Коли Хроніст побачив, що над невеличким багаттям висить казанець, в якому щось вариться, надія в ньому зросла. Але наблизившись, він відчув огидний запах, який змішувався з димом від дерева. Тхнуло смаленим волоссям і напівгнилими квітами. Хроніст швидко вирішив, що геть не хоче куштувати те, що той чолов’яга готує в залізному казанку. Та все ж навіть місце біля вогню краще, ніж лежання калачиком край дороги.

Хроніст увійшов у коло світла від багаття.

— Я побачив ваше ба…

Він зупинився: постать швидко скочила на ноги, тримаючи обома руками меч. Ні, не меч — якийсь довгий темний дрючок, що мав надто правильну форму для дровиняки.

Хроніст зупинився як укопаний.

— Я просто шукав, де