Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

— З ним усе гаразд, лорде Кайлеме. Зараз він у безпеці.

Підземний хід, а точніше, тунель, про який згадав ґенерал, сполучав Палац Святої Віри з міськими катакомбами, і його існування приховувалося не лише від сторонніх та рядових поборників, а й від керівництва Конґреґації середньої ланки. Кайлем аб Рордан довідався про нього лише кілька днів тому і за цей час уже неодноразово висловлював досаду, що Ґарванів шпигун не роздобув цю інформацію раніше. Насправді ж Ґарван знав про тунель уже давно і ще минулого місяця розповів про все королю. А коли почалась облоґа Палацу Святої Віри, Імар вирішив нічого не говорити ґенералові, бо вважав недоцільним перекривати поборникам шлях до втечі. Якби вся Поборча Рада й досі залишалась у Ханґовані, напруга в місті була б набагато вищою. А так до городян доходили чутки, що вищі керівники Конґреґації розбігаються, мов щури з потопаючого корабля, і це, певна річ, не дуже сприятливо позначалося на їхньому авторитеті. Крім того, Імар якраз і прагнув розділити Поборчу Раду на дві частини, які будуть вразливішими за одне ціле. І от нарешті настав час позбутись однієї її половини — поміркованішої, а тому небезпечнішої…

Бій на площі тривав недовго, і поборники, зазнавши значних втрат, врешті відступили до палацу. Проте браму їм не відчинили, в побоюванні, що цим скористаються королівські війська, тож вони мусили бігти попід муром до невеликих бічних входів.

Гусари та армійські піхотинці, які отримали наказ не переслідувати ворога, взялися дбати про полеглих та поранених товаришів. А над їхніми головами й далі пролітали гарматні ядра — як цільнометалеві, призначені для руйнування будівель, так начинені вибухівкою, що мали передовсім уражати живу силу.

Обстріл потроху, але невблаганно давав свої результати. І зовнішній мур, і брама поки не піддавалися, зате всередині руйнування ставали дедалі помітнішими. Верхівка однієї зі сторожових веж обвалилася, горішні поверхи палацу були вже порядно подзьобані ядрами, а в південному крилі вирувала пожежа. Поборники здійснили були ще одну вилазку, та зрештою знову мусили відступити, залишивши на площі ще два десятки загиблих. Згодом почали надходити звістки про дезертирів у їхніх лавах — переважно то були одинаки, але мала місце й спроба орґанізованого прориву очеплення з тильного боку палацу. Хоча не виключено, що в останньому випадку вони лише виконували наказ керівництва, перевіряючи на міцність блокаду; проте дізнатися це напевно було неможливо, оскільки жодного поборника не вдалося захопити живим — четверо загинули в сутичці, двом таки вдалося прорватись і втекти, а решта відступили до палацу.

Також Імарові повідомили, що троє вуличних проповідників із Майтрев Дорху, злиденного району на східній околиці, зібрали великий натовп і повели його в середмістя. Однак на заваді їм стали військові, і все обійшлося порівняно малою кров’ю. Зокрема, було вбито двох проповідників-баламутів; третій намагався втекти, але його схопили і вже передали до рук військово-польового суду.

Поборники нарешті спромоглися загасити пожежу в південному крилі, та від цього нітрохи не раділи, бо саме тоді під ударами ядер завалилася головна брама. Проте Імар не став віддавати наказу про штурм, а розпорядився перетягти гармати ближче до палацу і бити прямим наведенням у внутрішній двір. Поки каноніри змінювали дислокацію, цими хвилинами затишку скористалася палацова обслуга, щоб через зруйновану браму забратися геть. Військовим з очеплення заздалегідь було наказано не перешкоджати втечі жінок, зате всіх без винятку чоловіків затримувати для подальшого з’ясування особи. Імар не збирався відпускати з цієї пастки жодного високопоставленого поборника.

— Ваша величносте, — промовив Ґарван аб Малах, — може, варто ще раз запропонувати їм здатися?

— Ні, — відповів Імар. — Більше не буде ніяких пропозицій. Вони й так знають, чого ми від них вимагаємо. Як погодяться здатися — припинимо вогонь.

Насправді ж Ґарванові слова означали зовсім інше. Так він давав королю зрозуміти, що отримав від Йорверта аб Торвала черговий умовний сиґнал. Ватажок повстанців уже залишив свій попередній пост і тепер, як і передбачалося планом, разом з Ківаном аб Ридерхом надійно забарикадувався в скарбниці Конґреґації, розташованій у глибокому підземеллі Палацу Святої Віри. Але не для того, щоб обчистити її; і навіть не для того, щоб завадити поборникам наостанок прихопити з собою частину скарбів — зрештою, втікачів однаково схоплять, тим більше з таким вантажем. Йорверт і Ківан мали на меті протилежне — доправити у сховище ще кілька скринь із золотом та коштовностями, щоб після захоплення палацу вони також стали офіційною власністю короля. Впродовж останніх двох тижнів Йорверт здійснив низку зухвалих пограбувань скарбниць реґіональних діоцезів і обставляв їх так майстерно, що всі підозри падали на одного або кількох місцевих чиновників Конґреґації, які після цього безслідно зникали. Поборникам навіть на думку не спадало розглядати версії про можливу причетність чаклунів; для них було цілком очевидно, що це їхні колеґи, налякані подіями в Ханґовані, вирішили накивати з країни п’ятами, прихопивши вдосталь грошей для розкішного життя на Абраді. І хоч за твердженням Ґарвана всі Йорвертові трофеї становили лише незначну частку скарбів, що зберігалися в підземеллі ханґованського Палацу Святої Віри, для Імара й вони були аж ніяк не зайві. А загалом уся майбутня здобич обіцяла надзвичайно сприятливо позначитися на королівських фінансах. Тепер за гроші він міг не турбуватися — їх мало вистачити на планові й позапланові витрати щонайменше на півроку вперед. І це з урахуванням найнесприятливішого розвитку подій, коли з провінцій узагалі перестануть надходити податки.

„От жадібні покидьки!“ — вже вкотре подумав Імар. — „Дід завжди був переконаний, що вони забирають не більше половини державних коштів. А насправді… Ну, нічого, це буде ще одним звинуваченням проти них. І воно має справити враження навіть на багатьох фанатиків. А князі просто оскаженіють…“

Боєприпаси підвозили справно. Завдяки Імаровому небажанню споряджати чергову каральну експедицію на Ініс Ґварлан, у ханґованському арсеналі накопичилося чимало ядер та вже досить старого гарматного пороху, якому нарешті знайшлося гідне застосування. Тому король, намагаючись уникнути небов’язкових втрат, і далі не квапився надсилати людей на штурм палацу. В цій війні саме люди були його наймогутнішою зброєю, і він не