Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

— Ще раз поворухнешся, падлюко, і я зверну тобі в'язи, мов гусеняті!

Арбузов захпикав. Він твердив, що Пуговкін шантажував його, погрожував виказати давні гріхи, коли він відмовиться од участі в задуманій операції, що в Олега стріляв не він, а Чуваєв.

— Який там з мене стрілець, я на людину взагалі не зміг би підняти руку. Це Чуваєв намовив мене їхати далі, коли ми ледве живі вибралися з трясовини. В чому завинив — не відрікаюсь, чуєте, громадяни, я зізнаюся. Але ніякого замаху на життя Феклістова я не чинив… повірте!

Зв'язаний Чуваєв аж посірів од цих слів свого спільника і злісно просичав:

— А, тремтиш, єхида! Арбузов, як видно, казав правду.

— Твоє щастя, бандюго, що тут працівники безпеки! — пролунав грізний бас Чижова. — А то б я судив тебе за давніми законами тайги, по заслузі. Провчив би не кулею твою макітру, а вірьовкою.

Знову настала тиша. Тільки потріскували дрова у вогнищі та неугавно співав чайник…

Наступного дня ми вирушили назад до Вертловки. В горах лишилися Олег з Тамарою та Єменка. На допомогу їм мали прибути робітники із знаряддям та інструментами.

Прощання було сердечне і коротке. Олег обняв мене і сказав:

— Я вдячний вам за все. Хто знає, чи без вас я був би сьогодні такий щасливий… До побачення в Ленінграді. Тамара погодилась, щоб там відбулося весілля.

Дівчина кивнула і мовчки подала мені руку. На очах у неї забриніли сльози. Одна краплина впала мені на руку.

— Тамаро, — спитав я здивовано, — чому ви плачете?

Вона провела рукою по обличчю і посміхаючись мовила:

— Від великого щастя…

Чим ближче ми під'їздили до Вертловки, тим більше нервували обидва змовники. Чуваєв насупившись мовчав, але очі його горіли злістю. Арбузов зітхав і надокучливо доводив, що пристав до зграї злочинців тільки тому, що йому загрожував Пуговкін, справжня сатана в людській подобі.

Коли до Вертловки лишилося тільки два дні ходу, ми зупинилися на нічліг біля Безіменної річки. Всі були уже стомлені, але чи не найбільше подорож далася взнаки Чуваєву. Він зліз з коня, відразу ж упав і заснув як убитий. Ми спробували розбудити його повечеряти, але він забурмотів щось невиразне, повернувся на другий бік і захропів знову.

Працівники безпеки вартували вночі по черзі, але цього разу Старобор запропонував їм підміну. Та мисливець переоцінив свої сили: серед ночі він на хвилину задрімав. А коли прокинувся — побачив, що Чуваєв зник. Напевне, бандит симулював перевтому і втік, як тільки Старобор задрімав. Ненадійний вартовий зняв такий переполох, що всі ми забули про сон і кинулися до зброї.

Коли Старобор розповів, що трапилося, Чижов розрядився добірною лайкою.

Ніч ще повивала тайгу непроглядною пітьмою, а тому не було рації рушати в погоню за втікачем, який вибрав собі найкращого коня, що належав Старобору.

— І як це він ще не забрав рушниці у тебе з-під носа або кисета з кишені, — діймав його Чижов.

Лисичкін картав сам себе — не можна було довіряти варту Старобору, який не відповідає за злочинця.

Ще вдосвіта ми осідлали коней, а тим часом Старобор, Чижов і Бойгно пішли по слідах втікача. Вони повернулися через кілька годин безуспішної погоні і сповістили, що Чуваєв подався прямо на південь. Важко сказати, куди саме злочинець попрямує, але він неозброєний і без харчів, а тому має десь появитись між людьми.

Арешт його — тільки справа часу. Як тільки всі місцеві Ради будуть офіціально попереджені про втечу злочинця Чуваєва, йому не уникнути правосуддя.

Решту шляху ми проїхали без будь-яких пригод і другого дня прибули до Вертловки.

Цього ж дня працівники державної безпеки виїхали з Арбузовим на залізничну станцію, щоб негайно повернутись до Іркутська.

Я зупинився в Чижова і відразу ж пішов до старого мисливця Родіона Родіоновича Орлова. З великою цікавістю вислухав він мою розповідь, погладив білий вус, помовчав хвилину, пильно дивлячись мені в обличчя, потім нахмурився і повагом сказав:

— Скарб Івана Хомича виявився обплутаним тонким павутинням минулого. Але павук Пуговкін сам заплутався в тенета, міцніші, ніж його павутиння. Народ наш не має жалю до злочинців! А якщо Чуваєв надумає ховатися в тайзі, то загине там, як усякий, хто порушив її закони!

Та ось обличчя Орлова полагіднішало, старий махнув рукою, ніби відганяючи надокучливу комашню, і заявив:

— Не віриться, щоб моя вередлива внучка отак раптом закохалася в Олега та ще й квапилася з весіллям. Проте бачу, вигадкою буває тільки те, що правдоподібне, але те, що неправдоподібне, збувається. Мені навіть і не снилося, що породичаюся з своїм давнім і найдорожчим другом Іваном Хомичем…

Перед від'їздом у Ленінград я знову зайшов до старого мисливця. Він потиснув мені руку і обняв мене. Коли заговорив, голос його трохи тремтів.

— Їдьте, хлопче, і не забувайте нас, — сказав мисливець, і голос його трохи тремтів. — Ми живемо в тайзі, далеко від Ленінграда. Але що тепер відстань для людини? Коли ви засумуєте за нашим зеленим морем, де протягом шести тижнів пізнали більше, ніж хтось за цілі роки, сідайте в літак і… ми вам завжди раді. Та що я кажу, ви обов'язково сюди приїдете… Адже для вас росте під Сурунганськими горами жень-шень, ваш корінь життя. Коли він підросте, тільки ви, а не хтось інший, повинні викопати його кістяною лопаткою…

— Звичайно, як підросте, але ж це буде, мабуть, років через…

— Щасливий шукач повинен повернутись раніше, ніж корінь достигне. Такий наш звичай! Але не дивуйтесь, коли ми спочатку зустрінемося в Пітері! Я колись пообіцяв внучці, що обов'язково приїду