Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

- Знову брехня! Не сто років, а кілька днів. Ану, хлопці, кличте сюди патологоанатома, той і без розтину скаже: що, де і коли. А потім вам суд відпише - як мінімум по півроку за кожний день незаконного переховування. І на умовний строк не сподівайтеся, бо по-перше ви у нас раніше судимий, а по-друге, здається, тут не тільки не про незаконне, прости мене господи, прикопування покійників йдеться, а про страшніше.

Зінько Рейтаровський негайно змінив тактику і хіба що хвостом не закрутив - та й то тільки тому, що хвоста не мав:

- Ну помилився, ну у мене вже райенерго холодильники за борги вимикає! Чи я маю зі своєї зарплати платити? Хоч розірвись! Ну недодержав строків, винен!

- Не викручуйся, як вужака під вилами! Холодильники йому вимикають! Та в такий мороз навіть якби й надворі у штабелі покійників складали, нічого б не сталося. От я зараз спитаю твоїх санітарів, скільки ти їм зі своєї зарплати докинув, щоб вони взимку, та ще й на свято, мерзлу землю самі довбали. Броніславе, голубчику, тягніть отих гавриків сюди, досить їм вилежуватися.

Санітарів навіть не витягли, а висмикнули з черева бетееру і увіткнули у сніг перед нами. Шериф гаркнув:

- Ану, кажіть, як на духу, скільки вам начальник заплатив за співучасть у злочині? Чого мовчите?

- А їм зуби заважають, - встряв прапорщик. - То що, майоре, може, обійдемося без стоматолога?

- Треба подумати.

- А чого думати, - вибухнув Вася Дизель, - та я їм зараз за Семена Григоровича!… Маріє, дайте-но лома, я щас декому похоронний марш на ребрах зіграю!

Санітари благально глянули на міліцію, але Шериф і хлопці з райвідділу демонстративно відійшли на пару кроків та ще й спинами повернулися.

Лома я, звичайно, не дала. Хоча і в самої руки свербіли. Тоді Василь почав демонстративно закачувати рукави.

- Оце так! - озвався нарешті один із санітарів до свого напарника. - По-моєму, замість цього жмурика нас із тобою прикопають. Разом із начальником… Чуєте, міліція? Ми грошей не брали! Спирту обіцяв - але вже як поховаємо. І могилку зарівняємо.

Шериф поклав руку на кобуру пістолета і голосно, щоб усі чули, сказав:

- Громадянине Рейтаровський, ви тимчасово затримані до остаточного рішення суду по вашій справі! Чого дивитеся? Адвокатові подзвонити? Через дві доби. І то - як знайдуть. Бо зараз усі нормальні люди Йордан святкують. І телефони в такий мороз кепсько працюють.

- Все одно нічого не доведете! - вже аж заверещав Баринов-Рейтаровський. - У мене алібі!

- А звідки ви знаєте, коли саме потерпілий загинув?

- Я хоч і без вищої освіти… не дали отакі от… гади… але свіжого покійника від лежалого одразу відрізню. А цей ще теплий був! Як його… привезли…

- Опа! Панченко ж у неділю пропав! Пригадуєте? Ми ж тоді всі на весіллі гуляли. То що ви, громадянине Баринов, робили у своєму морзі у вихідний? Тільки не брешіть про трудовий ентузіазм і планову інвентаризацію небіжчиків.

- Добре! Я визнаю, але лише посадову недбалість. Ну, максимум зловживання. Я вам навмання ляпнув, що такого у нас немає, аби відчепилися. Роботи багато, доводиться і у вихідні на посту бути. А потім - у мене робочий тиждень не нормований. Людина як помирає, то не дивиться на календар, що там у нас - субота чи вівторок.

- Темні ви люди! Вихідні у нас саме хлібні дні! Подвійний тариф! - кинувся на допомогу начальникові один із санітарів, - На менше він не погоджується. Шкура! І з народом не ділиться! А копати нам доводиться, мерзлу землю довбати.

Рейтаровський знову зірвався, аж зуби вишкірив:

- А я тебе, півняра, сам задарма у вічній мерзлоті закопаю! Ще й ментам спасибі скажу, як дозволять!

І тут на сцені з’явився новий персонаж, якого ми в гарячці спочатку й не помітили. З іномарки видряпався синочок Баринова, котрий досі тихенько ховався на задньому сидінні у сподіванні, що якось минеться. Та як побачив, що не минається, виліз і закричав із батьківськими інтонаціями:

- Що ви робите? Зараз не тридцять сьомий рік! Припиніть!

- А ти, шмаркачу, звідки знаєш про тридцять сьомий рік? Що, дідусь розповідав? А ти знаєш, як його люди між собою звали?

- Людям рота не заткнеш. Він за правду боровся!

- Що ж це за правда така крива, що від неї люди гинули?

- Вороги народу гинули! А люди жили краще, ніж тепер!

- Ти ще скажи: голосуйте за комуністів. А потім заспівай: “Смєло, товаріщі, в ногу!”… І буде у нас справжнісінький передвиборчий мітинг. Помовчав би… тут он твій татусь заслужену людину ледь, як собаку, не закопав. А ти мені про світле минуле казочки розказуєш. Вишкребок сталінський!

Старший Рейтаровський таки, здається, досі не зрозумів ані натяків, ані прямих текстів, бо одразу кинувся на захист сина:

- Малого не руште! Бо плакати будете! Він не сьогодні-завтра стане зятем у такого начальника, що ви йому в ніжки будете кланятися!

Отут уже я не змовчала:

- Не стане, сватоньку ви наш недороблений! Ваш синочок і не здогадується, що йому від учора наречена повний відлуп дала.

- Котра? - аж підскочив малий. - Батя, я нічого такого не робив! І ні одна мені нічого