Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— А куди? На село?

— Так, так, так! Повернемося назад… Там добре, тихо…

— Назад, де жили? А якщо люди про Алану запитувати будуть?

Ола зчепила пальці:

— А я відповім: моя мама вмерла.

Час тягнувся повільно. Інтар устиг навіть переказати Олі в подробицях історію свого знайомства з Наймором.

— Шкода мені його. Шкода, що в нього мрія не збулася… Він такий був… Світився весь наче. Немов твій синій ліхтарик. А тепер згас. Ґніт прогорів.

— Ти про нього, як про свічку, — ледь посміхнулася Ола. — Тільки я розумію. Перемінила людина мрію, немов ящірка шкірку. Може, й не треба сумувати? Шкірки у свій час міняються…

— Можливо, — погодився Інтар. — А я за конячками тутешніми нудьгуватиму, — він підійшов до Луня, погладив його. — І за Миру теж. Гарний він. І Бетайа — жінка непогана.

— Ага, — погодилася Ола, гладячи Жучка, котрий ревниво тицьнувся писком їй у долоні. — Й до Миру я звикла.

— Мен-Ридж, думаю, шукатиме нас, — зауважив хлопчик.

— Шукатиме, — погодилася Ола. — Сподіваюся, не знайде. Інтаре… А ти для Гончарука дуже спритний. Наймора виручив. Коштовності добув, двері замкнені відмикаєш. Хто ти?

Хлопчик гмикнув. От говориш, говориш, та так і обмовишся ненароком. Добре, чого вже там…

— Я справді учень гончара. Але вчився ще одного ремесла. Як відмикати двері. Як брати речі, які хочеться взяти, навіть якщо вони не твої, — подивився в обличчя дівчинці. — Я не буду перед тобою виправдовуватися, Оло. Я — злодій. І це, друге моє ремесло, мені подобається. Але якби я всього цього не вмів, я б уже точно не зміг тобі допомогти. Ось так.

І залишився сидіти, дивлячись на неї. Може, зараз утече. Може, пирхне й відвернеться. Найгірше, звичайно, буде, якщо від допомоги його відмовиться…

Ола обійняла Інтара за шию, поцілувала в щоку. Її губи виявилися теплими й м'якими.

— Ти гарний, і ти мій друг.

Хлопчиськові навіть ніяково стало:

— Ну, ось і добре, — пробурмотів він, обіймаючи однією рукою цуцика, що так доречно підбіг, — а тепер пішли, час уже.

Ола підвелася, поправила сукню:

— Ходімо!

Вони взялись за руки, намагаючись ступати тихіше, вийшли зі стайні, пройшли доріжкою, що вела до воріт. Жучок радісно біг за ними із задертим хвостом.

Тепла ніч пахла трояндами, що їх дбайливо зростив Миру. Зараз ельф теж спав у сторожці, спав міцно, але діти однаково намагалися не шуміти. Відсунули засув і один за одним прослизнули у відчинені ворота…

До світанку вони вже були в нижній, портовій частині Кхаабра. Перекусили купленими у вуличного торговця теплими коржами з цибулею, погодували й Жучка. Знайшли візника та подалися в Старе Місто, на базар.

Крамницю Дальриба обійшли десятою дорогою, а Наймор уже чекав їх у себе.

— Здрастуй, Інтаре, й ти, Оло, здрастуй, — підвівся молодик їм назустріч, замкнув двері. — Можу вас порадувати. Купча в мене!

Він дістав сувій із безліччю печаток.

— Ось, дивіться. Відповідно до цього паперу, завіреного десятком шановних ювелірів, усі коштовності, що перебувають тут, належать Низару Мен-Хальфу. Так, Оло?

— Так! Так! Так! — вигукнула дівчинка, притискаючи руки до грудей. — О Небо Пресвітле! Ми можемо тепер викупити батька?

— Так, можемо. У мене є й підтвердження вартості цих коштовностей — я попросив ювелірів зробити оцінку й завірив у нотаріуса. Нам із вами потрібно в суд, знайти суддю, який вів справу про заборгованість Низара Мен-Хальфа, й довідатися в нього про імена позикодавців. Усе буде за законом, дітки, тож займе не більше одного-двох днів.

— Їдьмо мерщій! — закричала Ола, а Інтар згадав, що їхній візник зупинився погодувати коня неподалік від торговельних рядів. Може, не поїхав іще.

Наймору й справді можна було довіритися. Він знав і куди йти, і як та з ким говорити в суді. Ола й Інтар обов'язково заплуталися б у цьому приосадкуватому довгому будинку з червоного каменю, та й хто став би слухати дітей? Ні, викуповувати Низара мав дорослий — і яке ж щастя, думав Інтар, що такий дорослий знайшовся! Він тільки міцніше стискав руку Оли, ховаючись за спину Наймора, котрий статечно й докладно викладав худому судді з сивиною на скронях обставини справи.

— І виходячи з викладеного мною, о високоповажний, а так само з наданих мною паперів, — закінчив юнак, — ви можете бачити, що кошти на викуп згаданого пана Мен-Хальфа у мене в руках. Я бажав би негайно розплатитися з позикодавцями. І, зрозуміло, я готовий оплатити всі судові витрати, а так само витрати на утримання пана Мен-Хальфа під вартою.

Суддя кивав, погладжуючи ріденьку борідку. Коли Наймор замовк, він прихильно погодився негайно повідомити позичальника, щоб з’явилися в суд. Наймор і діти могли почекати в окремій кімнаті. Їм навіть принесли туди напоїв і коржів із зеленню та сиром.

— Ого, як приймають, — Інтар сів на трішки потертий килим.

— Чого ж дивуватися, — відгукнувся Наймор із задоволенням відламуючи шматок свіжого пшеничного коржа, — суддя ж зрозумів, що ми не тільки людину викупимо, але ще й заплатимо «судові витрати» та «витрати за утримання», скільки він скаже. А заплатити доведеться. І вже будьте впевнені, половину грошей він покладе собі в кишеню. Із грішми скрізь добре приймають. Так, майже все можна купити за гроші… Але не все, — він посміхнувся Інтару. — І це дещо, зізнатися, гріє душу.

— Тільки б із позикодавцями не було складнощів… — пробурмотіла Ола. Їй шматок у горло не ліз, хоч дівчинка й була голодна.