Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— М-м? — усміхнувся він до неї.

— Полі, я щаслива. Зараз — цілковито. Тому і ти будь щасливим. Будь…

Вона поклала руку на кнопку і подивилась на друга через видошукач. На довгу-довгу мить, котра заморозила все довкола, Гессі здалося, що, коли вона натисне на спуск і зробить фото, все закінчиться. Полі зникне, мовби справді був її сном. І вона ніколи-ніколи більше його не побачить. Вона стримала себе, щоб не кинутись до нього. Адже він має піти. Піти, щоб вижити. Він — не звідси. Так має бути. Так має…

— Гестіє. — Він хитнувся від вікна і повернувся до неї. — Я безмежно люблю тебе, Гестіє.

Клац!

Розділ 12. Час говорити

Час довкола Гессі рухався надто швидко, і вона не встигала за ним.

Після того як Полі пішов назад до Академії, вона теж повернулася додому. Доанна нічого не запитувала. Гессі була вдячна. Батько поїхав придивлятись будинок у столиці Фіренсу. Матінка вирішила, що все це не варте її нервів, і гайнула з пані Катанікою на цілющі джерела. Генріка щебетала про Фрадера Тавіша.

Після зустрічі з Полі — останньої зустрічі, знала вона, — Гессі дістала з шафки скриньку зі «скарбами Аїдена» і знайшла той, який призначався для «Гесті в день, коли вона зробить своє найкраще фото».

У маленькому згортку ховався простий мідний ключ. Гессі не пригадувала вдома дверей, до яких він міг би підійти, проте знала, що, мабуть же, в Аїдена є щодо цього задум. Тому вона повісила ключ на ланцюжок і носила його на шиї.

Після повернення камера запрацювала знову і чашки перестали тріскати в її руках. Дівчина була цим дуже втішена. Та врешті — вирішила вона — Магрі не помилялася. Її однієї на всіх не стане.

У книзі більше не з’являлися нові сторінки.

АЇДен

Спочатку я чекав, що Полі повернеться. Потім чекав, що він хоча б подасть якусь звістку про себе. Потім перестав очікувати й на це. Розе відсторонили від навчання й відправили в пансіон за межами Академії — я не знав куди. Куди зникла Фона, не знав ніхто. Врешті, її ніхто й не помічав, поки вона переховувалась тут, під носом у всього викладацького колективу, грізного директора й моря студентів.

Мені дозволили повернутися додому — ще раз, — щоб позбавити спогадів Доанну й попрощатися з Гестією. Про це начебто попросив той, кому навіть керівництво не змогло відмовити. Я знав, про кого вони.

Почав із найгіркішого. Скористався привілеєм знов отриманого титулу кандидата в Тріаду і можливістю безпроблемно мандрувати між світами. Це була моя перша мандрівка за довгий час, але й остання — ще на довгий-довгий.

Я прийшов і заявив з порога:

— Доанно Масоллі, ти найкрасивіша дівчина у світі. Ну і дня доброго!

— А ти, як завжди, такий балакучий! — Вона дивилась на мене без краплі здивування. Мовби також знала, що я ще прийду.

Це було так само зворушливо, як і сумно.

— Вибач, — сказав я, не впізнаючи свого голосу. Бо була вона прекрасна. І далека. — Ти вибачиш мені?

— За що? — Тонкі брови сіпнулись угору. Над правою бровою засохла зелена фарба — я був радий, що вона досі малює.

— За те, що залишив тебе. За те, що помер. За те, що не помер-таки. За те, що був далеко. За те, що не можу повернутись.

— Повтори ще раз. Поль мені розповідав трохи. Ти — якесь там пафосне втілення давнього духа? Володар небезпечних сил? І по той бік навчаєшся керувати тими силами?

Вона мовила все це так діловито, що я навіть не мав чого додати, окрім:

— Так.

— Що ж, це тобі навіть личить, — усміхнулась вона. — Завжди був такий блідий і пафосний, що аж страх. Мої батьки спочатку вирішили, що ти дуже злий, і попереджали, щоб не гуляла з тобою наодинці.

— Мабуть, я справді злий. Бо тепер зроблю так, що ти забудеш мене.

Доанна подивилась на мене так, що спиною мороз пішов:

— Давай угадаю: щоб мені не було боляче?

— Так.

Вона підійшла до мене, а проте все одно здавалась дуже далекою. Голос її лився, як музика:

— Будь добрий, Аї-і-дхе-е, не роби цього. Дай мені пережити це до кінця. Я сильна. Я зараз дякую всім вищим, чи потойбічним, чи іншим силам за те, що дали мені побачити тебе. Але моє серце відгукується на це вже по-іншому, Аїдхе… Коли раніше воно молило мене розв’язати стрічку твого медальйона і впитись у твою шию поцілунком, то зараз я стою тут і хочу просто тримати тебе за руку. За руку, котру я буду змушена відпустити. За руку, котра не поведе мене до шлюбу, не пеститиме ночами, не приноситиме квітів і не гладитиме моє волосся. Правда в тому, що я кохаю тебе і завжди кохатиму, Аїдхе. І ти завжди кохатимеш мене. І це не те, що треба стирати. Я дякую тобі. Бачиш, я дякую тобі. Це щастя. Таке дивне і гірке, Аїдхе, але щастя. Наше з тобою. А далі буде інше. Твоє і моє, але не спільне. Бачиш же?..

Коли вона договорила, я раптом побачив це дуже чітко. Її майбутнє. Гарне й світле. І зовсім поряд. Побачив її усмішку — не до мене вже. Але тоді мене затопила така вдячність до Всесвіту й певність у її щасті, що я не стримався. Я плакав, як дитя, від полегшення. А вона гладила мене по