Читати книгу - "Війна з Росією"

шум і яскраве світло — тріск куль і божевільне різнобарвне, як у калейдоскопі, миготіння. Оранжево-білі вибухи та залпи густо-червоних трасуючих куль розривали повітря у темряві навколо нього. А потім Морланд, майже засліплений спалахами вибухів і пострілів, почув інші звуки, ще голосніші й жахливіші — сильний безупинний гуркіт важкого кулемета. Він ризикнув на мить виглянути з ячменю. Помилитись було неможливо: із темної охоронної вежі довгими кулеметними чергами стріляли просто в них.

Раптом позаду з обох боків почулися ще постріли — набагато швидші, пронизливі, як бензопила: ра-та-та-та-та. Так звучать залпи трасуючих куль із кулемета КМ-7,62. Вочевидь стрільба велась у напрямку ячмінного поля з обох боків від місця перебування їхньої групи. Але й це було ще не все: неподалік розірвався важкий снаряд. Це міг бути тільки постріл з міномета або важкого гранатомета. Схоже, їх обстрілювали з усіх боків. Гучні вибухи, свист шрапнелі в повітрі. От тільки вогонь чомусь був спрямований на фланги, що не мало жодного сенсу. Та ще більшою загадкою для Морланда було те, як він взагалі пережив цей перший вихор обстрілу. Можна було не сумніватись — росіяни чекали на них.

Наступне рішення він прийняв підсвідомо — роки тренувань далися взнаки. Крикнув: «Прикрийте мене!» — і рвонув уперед. Пірнув униз в ячмінь, різко перекотився ліворуч, щоб той, хто цілився в нього, не зміг влучити. Притиснувся міцно до землі, рятуючись від того пекла, що вирувало зверху. Відчув запах свіжої землі й трохи заспокоївся. А тим часом навколо вирувала какофонія звуків трасуючих куль, темряву пронизували спалахи кулеметних черг і психоделічне світло вибухів.

Морланд лежав у густих посівах ячменю. Звідти нічого не було видно. «Це означає, що вони теж не бачать мене... Треба перевірити своїх...» Він почав викрикувати імена, сподіваючись, що його хтось почує у цьому жахливому гуркоті, та зміг розчути лише слабкі відгуки у відповідь. Цього Морланду було замало. Він мусив впевнитись, що з товаришами все в порядку. І не висовуватись. Тоді ворог не побачить. Він підповз туди, де лежала Крауя. Її широко розплющені очі були сповнені жахом. Але, на щастя, дівчина жива і не поранена.

Морланд схопив її за плечі й струсонув, щоб вивести із шокового стану. Вичавив із себе посмішку, яка була потрібна, щоб повернути дівчині впевненість.

— Все буде добре... Рухайся за мною! — прохрипів, перекрикуючи шум снарядів, що пролітали повз них.

Ступор пройшов, і Крауя кивнула на знак згоди. Разом вони поповзли назад, шукаючи Бредлі, зв’язківця з позивним «Гігантський Ківі». Той також був неушкоджений і з шаленим світлом воїна маорі в очах відстрілювався зі своєї гвинтівки SA80.

— Молодець, Бреде. Залишайся тут. Роби прицільні постріли, якщо можеш. Але не підставляйся.

Морланд поповз по колу. Знайшов Вебба, капітана «Альфи», який говорив щось у рацію.

— Я послав сигнал. Наш літак зараз десь поблизу. Тож скоро надійде допомога з повітря.

— Якщо ми зможемо ще трохи протриматись, — відповів Морланд.

Він обережно виглянув із ячменю. Тепер спалахи вогню й окремі постріли долітали звідкись зліва і мали більш спорадичний характер. Це, мабуть, був інший кулемет. Потім зі сторожової вежі на периметрі відкрили вогонь з важкої зброї. Схоже було, що вони таки потрапили в пастку. Як там вчив інструктор школи піхоти у Бреконі на занятті «Реакція на засідку»? «Якщо ви опинилися в зоні ураження, то повинні здійснити напад з використанням вогню.»

Дурниця! Той, хто це писав, ніколи не потрапляв у засідки росіян. Треба відкривати вогонь у відповідь. Навіть якщо немає жодних шансів на перемогу в перестрілці з трьома кулеметниками. А потім відступати в укриття.

Намагаючись перекричати шум стрілянини, Морланд скомандував:

— Формуємо лінію вогню! Стріляємо безперервним вогнем! І відступаємо до яру!

Раптом він спіткнувся об щось. Це був сержант «Альфи»: він лежав, розпластавшись на землі. Морланд встав на коліна біля нього: ознак життя не було. Схоже, бійця відкинуло назад кулеметною чергою, яка прошила його наскрізь. Кров усе ще стікала на землю з відкритих ран на спині. Вебб, що йшов слідом за Морландом, нахилився, помацав пульс на шиї бійця й заперечно похитав головою. Сержант був мертвим.

Залишивши тіло, під безупинним вогнем вони поплазували до групи Лукші. Литовець лежав у ячмені: ліве плече було у крові, а замість лівої руки від самого ліктя стирчав скривавлений обрубок. Крауя кинулася до пораненого, розкрила свій пакет першої допомоги і швидко закрутила бандаж навколо залишків його руки. Другу пов’язку наклала на плече. Хлопці почали швидко діставати свої пакети та передавати бандажі Крауя, а вона щосили затягувала їх на руці Лукші. Тим часом Морланд дістав зі свого пакета джгут і міцно стягнув його навколо верхньої частини руки. Потік крові потроху зменшувався. Морланд знову засунув руку в пакет і витягнув шприц-тюбик з морфієм.

— Тримайся, Арвідасе. Я уколю тобі морфін, щоб полегшити біль.

Лукша, зціпивши зуби, заперечно похитав головою.

— Ми, литовці, не відчуваємо болю. Просто зупини кров. Я в порядку. Хочу, щоб голова була ясною, коли вбиватиму цих клятих росіян.

Морланд поглянув на нього із приголомшеним захопленням. Тієї миті він зрозумів, що з такими бійцями, як Лукша, вони вистоять. Одразу ж відчув прилив адреналіну. І гнів. Страх дивним чином зник. Він знову подивився на Бредлі. Той продовжував стріляти зі свого SA80.

— Бос! — крикнув Бредлі. — Стрілецька група працює. Вогонь слабшає.

Морланд ризикнув іще раз виглянути з насаджень. З лісу позаду донісся такий знайомий звук кулеметної черги. У природному укритті, уміло схований від очей російських вояків, стріляв 12,7-міліметровий великокаліберний кулемет GPMG. Якби росіяни могли бачити його, все швидко скінчилося б: Арчер і Вотсон вже стали б гарматним м’ясом. Натомість вони добре виконували роботу: Морланд бачив, як трасуючі снаряди летять ліворуч від них. Тож вогонь супротивника в цей бік припинився, і бійці отримали короткий перепочинок, оскільки росіяни спрямували всю свою лють на GPMG.

Бредлі схопив Лукшу і разом із Крауя потягнув його на спині через ячмінне поле, як рятувальник, що витягає потопаючого на берег. А в цей час Морланд і Вебб продовжували атакувати ворога.

Метр за метром, крок за кроком вони повільно пробиралися через поле. Ніколи в житті їм ще не було так важко долати п’ятдесят метрів шляху. І ось нарешті — довгоочікуваний яр. Виснажені, зі струмками поту на обличчях бійці дісталися його краю й зісковзнули вниз. Як вони залишились живими — це було загадкою для Морланда. Адже становили собою гарні