Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Я схопив Стоука за друге плече. Він хлюпнув мені в обличчя водою, так, наче ми дуріли в басейні на чиємусь задньому дворі. Я думав, що він змерз так само, як і я, та від його тіла віяло якоюсь хворобливою гарячкою. Поверх намоклого тіла я глянув на Скіпа. Той кивнув.

— Готуйсь… давай… взяли!

Ми потягли. Тіло Стоука вище пояса трохи виринуло з води, але тільки й усього. Мене вразила його вага. Сорочка висмикнулася зі штанів і плавала навкруг його талії, немов пачка балерини. Під нею я угледів білу шкіру і чорний кульовий отвір пупка. А ще були шрами — загоєні рубці розбігалися в усі боки плетивом сплутаної мотузки.

— Нейті, допоможи! — закректав Скіп. — Підтримай його, заради всіх херів!

Нейт упав навколішки, обхляпавши всіх трьох, і обійняв Стоука зі спини. Ми силкувалися повністю випрямити його і витягти зі сніжної каші, та на вкритих болотом цеглинах годі було втримати рівновагу, і нам не вдавалося діяти злагоджено. Та й Стоук, хоч напівпотонув і все ще кашляв, опирався нам щосили, намагаючись вирватися. Стоук хотів повернутися назад у воду.

Підійшли інші на чолі з Ронні.

— Сраний Рви-Рви, — видихнув він, усе ще хихочучи, але вигляд у нього був аж наче трохи зачудований. — Ну ти, Рви, й дав країні вугілля. Нічого сказати.

— Та не стій, як стовп, штурпаку! — крикнув Скіп. — Допоможи нам!

Ронні стояв ще якусь мить, не сердячись, а просто зважуючи, як буде найкраще, потім озирнувся подивитися, хто ще прийшов. Ноги йому роз’їхалися в болоті й Тоні Делукка, теж ще підсміюючись, вхопив його і втримав на ногах. Вони збилися на затопленому променаді, всі мої приятелі-картярі з вітальні на третьому поверсі. Більшість ще й досі не могла перестати сміятися. Вони були схожі… не знаю, на що. Та так, напевно, ніколи б і не здогадався, якби не різдвяний подарунок Керол… та, звісно, це було пізніше.

— Тоні, ти, — скомандував Ронні, — Бред, Ленні, Баррі. Беремо його за ноги.

— А я, Ронні? — запитав Нік. — А що я?

— Ти дрібнуватий, щоб його підіймати, — відповів Ронні, — але, може, його розвеселить, якщо йому посмоктати.

Нік позадкував. Ронні, Тоні, Бред і Баррі Марджо з двох боків прослизнули попри нас. Ронні і Тоні підсунули руки під гомілки Стоука.

— Господи Ісусе! — заверещав Тоні з огидою і все ще трохи посміюючись. — Вхопити ні за що! Ноги, як у страшила!

— Ноги, як у страшила! Ноги, як у страшила! — злісно передражнив його Ронні. — Підіймай давай нахер, макароннику вошивий! Це тобі не виставка мистецтва. Тоді ви, Ленні і Баррі, підхопите його під злиденну дупу, будете підтримувати знизу…

— …коли решта його піднімуть, — підхопив Ленні. — Второпав. І не обзивай мого пайзана[45] макаронником.

— Не чіпайте мене, — прокашляв Стоук. — Пустіть, забирайтеся геть… невдахи недобиті… — Він знову зайшовся кашлем. Моторошні блювотні звуки. У світлі ліхтаря його губи були сірі й слизькі.

— Дивіться-но, хто тут шепоче про невдах? — спалахнув Ронні. — Дистрофіку ти сраний безногий, педику недотоплений. — Він глянув на Скіпа, з хвилястого волосся по прищавому обличчю стікала вода. — Рахуй давай, Кірку.

— Раз… два… три… взяли!

Ми випросталися. Стоук Джонз виринув з води, неначе піднятий на поверхню затонулий корабель. Ми заточувалися під його вагою.

Одна рука Стоука звисла і якусь мить теліпалася перед моїм носом, а тоді прикріплена до неї кисть описала дугу і боляче заїхала мені по обличчю. Лясь! Я знову вибухнув сміхом.

— Покладіть мене! Виродки, покладіть МЕНЕ!

Ми спотикалися, виробляли па в сніжному місиві. З нього стікала вода, з нас стікала вода.

— Еколлзе! — зарепетував Ронні. — Марченте! Бреннене! Господи Ісусе, може б ви, ануси потерплі, трохи допомогли, га?

Ренді та Біллі зачалапали до нас. Ще троє чи четверо, чию увагу привернули крики і хлюпанина, здебільшого любителі «чирви» з третього поверху, підхопили Стоука. Ми незграбно його перевернули. Мабуть, ми були схожі на найнездарнішу в світі групу підтримки, що з якогось дива практикується під зливою. Стоук перестав пручатися. Він застиг у наших руках, його руки звисали по боках, долонями догори, і в них, як у чашечки, скрапував дощ. Водоспади з його мокрої як хлющ шинелі та заду штанів дедалі меншали. «Він узяв мене на руки і поніс, — казала Керол, розповідаючи про хлопчика зі стрижкою-їжачком, хлопчика, що був її першим коханням. — Ніс вгору через всю Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Він ніс мене на руках». Я не міг викинути її голос з голови. В якомусь сенсі, так ніколи і не зміг.

— У гуртожиток? — запитав Ронні в Скіпа. — Тягнем його в гуртожиток?

— Господи, ні, — заперечив Нейт. — У медпункт.

Якщо ми вже витягли його з води (а це була велика складність, та ми її подолали), то медпункт здавався логічним рішенням. Він містився в маленькому цегляному будинку одразу за Беннет-голлом, і до нього було триста чи чотириста ярдів. Варто нам вибратися з доріжки на асфальт — і далі йти буде неважко.

Тож ми віднесли його до медпункту, підтримуючи на рівні плечей, ніби полеглого героя, якого урочисто виносять з поля бою. Дехто з нас ще й далі тихенько хихотів і пирхав. Серед них і я. Один раз я перехопив погляд Нейта: він дивився на мене, як на істоту, недостойну навіть презирства, і я спробував погамувати звуки, що рвалися з мого рота. Кілька секунд тримався, а тоді мені пригадався отой пірует на одній милиці («Олімпійські судді присвоюють йому… всі десять очок!») — і пирснув знову.

Поки ми несли Стоука доріжкою до медпункту, він заговорив лише раз.

— Дайте мені померти, — вичавив він. — Хоч раз у своєму дурному житті, де ви робите все тільки для себе і для себе, зробіть щось вартісне. Покладіть мене і дайте мені померти.

35

Приймальня була порожня. Телевізор у кутку ні для кого показував стару серію «Золотого дна». У ті дні кольорові телевізори були ще далеко не такі досконалі, й обличчя татуся Картрайта було кольору свіжого авокадо. Напевно, ми шуміли, немов стадо бегемотів, що вибирається на берег, бо до нас одразу ж вибігла чергова медсестра. Слідом за нею — санітарка, найпевніше, студентка-працівниця на зразок мене, і маленький чоловічок у білому халаті. На шиї в нього висів стетоскоп, а з куточка рота