Читати книгу - "Червоне і чорне, Стендаль"

В ту мить, як на вас гляне його ясновельможність, ви витягнете з кишені мій годинник, який я дам вам на час мандрівки. Щоб з цим покінчити, візьміть його зараз, а мені дайте ваш.

Герцог сам зволить записати під вашу диктовку чотири сторінки, які ви вивчите напам'ять.

Тільки після цього, але ніяк не раніше,- зауважте собі це! - ви можете, якщо його ясновельможність вас запитає, розповісти про засідання, на якому ви будете сьогодні присутні.

В дорозі вам не доведеться нудьгувати, бо між Парижем і резиденцією міністра знайдеться чимало людей, які вважатимуть за щастя пристрелити пана абата Сореля. В такому разі його місії кінець, і справа наша, очевидно, дуже затягнеться; бо, любий мій, як же ми зможемо дізнатися про вашу смерть? Адже ваша старанність не може йти так далеко, щоб самому повідомити нас про це!

А тепер ідіть купіть собі костюм,- вів далі маркіз, знов переходячи на серйозний тон.- Вдягніться так, як було модно років зо два тому. Треба, щоб сьогодні ввечері ви мали вигляд людини, що не дбає про свою зовнішність. В дорозі, навпаки, ви мусите бути таким, як звичайно. Ви здивовані, ваша підозріливість вам щось підказує? Так, друже мій, одна з поважних осіб, яка перед вами висловлюватиме свої міркування, цілком здатна надіслати декому відомості, на підставі яких вас можуть почастувати принаймні опіумом у готелі, де ви замовите собі вечерю.

- Краще вже дати зайвих тридцять льє гаку, ніж їхати прямою дорогою. Йдеться, я гадаю, про Рим...

Маркіз набрав такого погордливого й незадоволеного виразу, що його Жюльєн не бачив у нього з часу церемонії в Бре-ле-О.

- Про це ви дізнаєтесь, пане, коли я вважатиму за потрібне вам сказати. Я не люблю запитань.

- Я не мав на думці запитувати! - палко вигукнув Жюльєн.- Присягаюсь, пане, я тільки думав уголос; я шукав у своїй уяві найбезпечнішого шляху.

- Так, очевидно, ваші думки справді витають десь далеко. Ніколи не забувайте, що посланець, та ще й такий молодий, як ви, не повинен справляти враження людини, яка домагається чужої довіри.

Жюльєн був глибоко пригнічений. Він справді дав маху. Його самолюбство шукало виправдання й не знаходило його.

- Зрозумійте ж,- додав пан де Ла-Моль,- що, зробивши яку-небудь дурницю, людина звичайно посилається на те, що в неї були найкращі наміри.

Через годину Жюльєн уже стояв у передпокої маркіза. Він мав вигляд незначного службовця, в старомодному костюмі, з галстуком сумнівної свіжості, і в усій його постаті було щось принизливе.

Побачивши його, маркіз розреготався, і тільки тоді Жюльєн відчув себе виправданим.

«Якщо й цей юнак зрадить,- казав собі пан де Ла-Моль,- на кого ж тоді звіритись? Адже, коли дієш, треба ж на когось покладатися. В мого сина і його блискучих, шляхетних друзів хоробрості й відданості вистачило б на сто тисяч чоловік; якби довелося битись, вони б загинули біля підніжжя трону; вони вміють усе... крім того, що потрібне в дану мить. Хай мене чорт візьме, якщо хоч один з них може вивчити напам'ять чотири сторінки й проїхати сто льє так, щоб його не вистежили. Норбер зуміє піти на смерть, як його предки, але на це здатний і кожний рекрут...»

Маркіз поринув у глибоку задуму. «Та й на смерть піти цей Сорель, мабуть, зуміє не гірше за нього...» - подумав він і зітхнув.

- Ну, їдьмо,- сказав маркіз, ніби намагаючись відігнати надокучливу думку.

- Пане,- сказав Жюльєн,- поки мені перешивали цей костюм, я вивчив напам'ять першу сторінку сьогоднішнього «Щотижневика».

Маркіз узяв газету, Жюльєн проказав її напам'ять без жодної помилки. «Це добре,- подумав маркіз,- що цього вечора я зробився справжнім дипломатом,- принаймні юнак не помічає, якими вулицями ми їдемо».

Вони увійшли до великої вітальні, що мала досить сумний вигляд; стіни її були пооббивані зеленим оксамитом і дерев'яними панелями. Похмурий лакей розставляв посередині кімнати великий обідній стіл, який потім перетворився на письмовий за допомогою величезного сукна в чорнильних плямах, що, мабуть, відслужило свій вік у якомусь міністерстві.

Господар будинку був надзвичайно огрядний чоловік; ім'я його ні разу не було назване. Жюльєн подумав, що в нього обличчя й красномовство людини, увага якої цілком поглинута процесом травлення.

По знаку маркіза Жюльєн вмостився в самому кінці стола. Щоб зайнятись чим-небудь, він почав застругувати пера. Глянувши крадькома, Жюльєн помітив сім співбесідників, але всі вони сиділи до нього спиною. Двоє, здавалось, розмовляли з паном де Ла-Молем, як рівні, інші звертались до нього більш-менш шанобливо.

Ще якийсь добродій увійшов без всякої доповіді. «Як дивно,- подумав Жюльєн,- тут не доповідають про гостей. Чи, бува, не через мене вдаються до такої обережності». Всі підвелися, вітаючи новоприбулого. В нього був той самий надзвичайно почесний орден, що й у трьох із присутніх у кімнаті осіб. Розмовляли зовсім тихо, Жюльєн міг судити про новоприбулого тільки з його зовнішності й фігури. Він був низенький і товстий, рум’яний і в його блискучих оченятах не можна було прочитати нічого, крім люті дикого кабана.

Особа, що увійшла слідом ва ним, являла цілковиту протилежність йому і враз привернула увагу Жюльєна. Це був високий, надзвичайно худий чоловік. На ньому було три чи чотири жилети. Погляд у нього був ласкавий, манери гречні.

«Як він нагадує старого безансонського єпископа!» - подумав Жюльєн.

Цей чоловік, очевидно, був духовного звання, йому можна було дати не більше п'ятдесяти чи п'ятдесяти п'яти років, вигляд мав справді святого отця.

Увійшов молодий єпископ агдський. На обличчі його відбився подив, коли, оглядаючи присутніх, він несподівано побачив серед них Жюльєна. З часу церемонії в Бре-ле-О він ніколи не сказав йому ані слова. Його здивований догляд збентежив і роздратував Жюльєна. «Що ж це! - сказав він собі.- Невже зустріч із знайомою людиною завжди буде для мене перешкодою. Всі ці вельможі, яких я бачу вперше, зовсім мене не бентежать, а від погляду молодого єпископа в мене холоне серце. Треба визнати, я справді якась дивовижна й нещасна істота».

Невеличкий, дуже чорнявий чоловічок щойно увійшов і заговорив ледве переступивши поріг. Обличчя в нього було жовте, він трохи скидався на божевільного. Як тільки увійшов цей невгамовний балакун, присутні розбились на групи, мабуть, щоб уникнути нудного обов'язку слухати його.

Віддаляючись від каміна, гості помалу наблизились до того краю стола, де сидів Жюльєн. Становище