Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Розділ 44

Скайлер

Через місяць.

- З Днем народження, брате!

Зак стукається зі мною пляшкою пива.

- Дякую, - киваю, відкидаючись на дивані.

- Ну, як ти почуваєшся у вісімнадцять? - Запитує дідусь Олівії, який знайшов мене через Зака ​​і запропонував зупинитися у нього.

– Свободи більше, – усміхаюся йому щиро.

Звичайно, між орендованою дешевою квартирою та компанією Вільяма я вибрав друге.

Він серйозний мужик, який і слушну пораду дати може, і міркує адекватно. Коли дізнався, що Патрік відправив Олівію чорт зна куди, рвав і метав.

Ми марно намагалися дізнатися, де вона. Вони навіть Заку не сказали. Зачинили мою дівчинку незрозуміло де.

Спершу я на стіни ліз. Та що там, і зараз лізу. Місяць пройшов, а мене так само вивертає від її вчинку.

Маленька моя. Як же я помилявся колись, коли вважав, що вона не боротиметься за мене. Ніхто ніколи не робив для мене те, на що пішла Олівія. Відмовитись від звичного життя заради того, щоб не дати мені потрапити назад до інтернату.

Не те, щоб я боявся. Постояти за себе міг би, але було б нелегко, це факт. Повернутись побитою собакою – гірше немає. Сема самолюбство зросла б до небес.

- У нас сьогодні чисто чоловіча компанія, пропоную покер, - ляснувши себе по колінах, запитально вигинає брову Вільям.

Мені, в принципі, все одно. Тусити десь я не планую. Зак останнім часом також один. Тарі довелося виїхати з матір'ю до іншого штату. Проблеми зі здоров'ям бабусі, як я зрозумів, і вона дала йому від воріт поворот. Дівчинка не витримала. Зак – хлопець складний, але не такий уже й гівнюк, як я думав раніше.

Штурхаю його в плече.

- Зарубаємося?

Він цикає.

– Давайте. А потім підемо кудись погуляємо. Не збираюся цілий вечір у твою днюху сидіти вдома.

Він бадьориться, намагається не показувати, що йому фігово, але я добре знаю цей стан. Сам живу в ньому день у день.

Дід іде за фішками, а я безцільно кручу пляшку, гуляючи пальцями по верху. Поруч на дивані вібрує мобільний. Кидаю погляд на екран.

Незнайомий номер.

Чомусь у грудях спирає. Хапаю телефон і встаю з дивана. Поки виходжу з вітальні, тисну на зелену трубку.

- Алло?

Тиша. Серце удар пропускає.

- З Днем народження!

Несміливий мелодійний голос запускає хвилю трепету під шкірою. Мене захльостує. Різко зупиняюся.

- Олівія! - Видихаю, міцніше впиваючись пальцями в телефон.

- Не забув, - усміхається, і в мене серце божеволіє. Мчить уперед, пихкаючи як чортів паровоз.

- Де ти? Скажи адресу!

- Не треба, тебе все одно не пустять. Тут майже в'язниця для дітей, що провинилися.

- Тебе ображають? – напружуюсь усім тілом.

– Ні, ти що! Звичайна школа, лише без інтернету, зв'язку. У гості пускають лише батьків і то за попереднім записом. Телефон я взяла у доньки прибиральниці. Ми потоваришували, але я ненадовго.

Мене викручує всього. Дико хочу її бачити.

- Як ти? – у голосі сум'яття та невпевненість.

- Хріново, Олівіє.

- Чому? Щось трапилося?

– Мхм. Ти далеко.

Знову посміхається. Чую по тому, як частішає її дихання, і чітко бачу гарне личко перед собою, як наяву.

- То ти ще не знайшов іншу?

- Дурненька, - сміюся, стискаючи перенісся, і щасливо спираюся спиною на стіну, - яку таку іншу, якщо про тебе тільки думаю. Календар планую завести та дні закреслювати до моменту нашої зустрічі.

- Правда? - У голосі з'являється впевненість. Невже вона реально думала, що я можу знайти іншу? Боялася цього?

Дурна моя дівчинка!

- Звісно!

- Ти де живеш?

- У діда твого. Все гаразд у мене.

– Я обіцяла тобі разом зустріти Різдво, – зітхає моя дівчинка, – я так і не подарувала тобі подарунок.

- Ти подарувала набагато більше, Олівіє, ніж подарунок.

Знижую голос, а у самого спазмом груди зводять.

- Мені не вистачає тебе.

Затихає і майже пошепки:

– А мені тебе. Я так сумую.

- Я теж. Скажи адресу, я приїду. Хоч через паркан тебе побачу.

- Не можна. Якщо охорона дізнається, відразу ж доповість батькові, а я хочу, щоб він думав, що ми більше не разом. Так він заспокоїться, і, можливо, коли закінчиться навчання, нам пощастить якось побачитися. Ти так і плануєш вступати в Огайо?

- Олівія, я…

- Ой, мені бігти треба, йдуть, Скайлере, - швидко шепоче Олівія, шерхочучи чимось біля трубки, - я кохаю тебе!

- Дзвонити можна на цей номер? - Швидко випалюю.

- Ні, ти що? В жодному разі!

- Кохаю тебе!

- Бувай.

І тиша.

Повільно видихаю, витріщаючись ще кілька секунд на екран, а потім посміхаюся.

Один місяць пройдено.

- Ну що? Як там моя онучка? - лунає раптово позаду.

Розвертаюсь і натикаюсь на повний цікавості погляд.

– Я не підслуховував. Почув лише останні слова, - виправдовується Вільям, підходячи ближче.

- Все гаразд, каже. Тільки... що ж це за життя за високою стіною?

- Нічого. Іноді невелика чорна смуга потрібна, щоб біла стала ще яскравішою. – Чоловік підходить та стискає моє плече. - Все буде нормально. Олівія більше не та дівчинка, яка боялася власної тіні.

– Знаю. Просто я навіть не в курсі в який універ вона вступатиме. Збиралася до Колумбійського, туди ж, де й Зак. Але Патрік може змусити обрати інший. А я навіть не знаю.

- Розберемося. Подаси в кілька, а там думатимемо.

Киваю, а в самого в грудях гаряча лава плескається. Якщо раніше я не хотів вступати до Ліги Плюща, то зараз зроблю що завгодно, аби постаратися опинитися в тому, де буде Олівія. Хоч якийсь плюс від мого статусу безпритульного – пільги на вступ до будь-якого вищого навчального закладу. Вони не гарантія вступу, але можливостей дають трохи більше. І я обов'язково цим скористаюся!

Друзі, новинка про Зака та Тару вже на сайті. Її ви можете знайти в моєму профілі. Називається "Ти - моя паранойя". 
Всіх обіймаю!))