Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

— Я віддав вашому кучеру наказ повертатися на головну дорогу, — повідомив гвардієць. — Ми супроводжуватимемо вашу карету до самого палацу.

Він почав зачиняти дверцята, але Поліна не дала — підставила ногу. Вона розуміла, що тут не прийнято обговорювати накази Його величності. Вона розуміла, що за їх невиконання тут можна втратити свободу чи навіть життя. Але серце відчайдушно стискалося при думці підвести Лайбі, яка так беззастережно довірилася їй.

— Пане гвардійцю, ми не можемо поки що змінити маршрут. Ми доставляємо породіллю до повитухи. Пологи ось-ось почнуться, — кивнула Поля на Лайбі, що причаїлася в куточку.

— Ніхто не наполягає, щоб вона залишалася в цій кареті, — без жодної емоції на обличчі промовив гвардієць. — Вона може пересісти у другу. Накажіть слугам доставити її туди, куди вважаєте за потрібне.

Ні, Поліна не могла передоручити турботу про Лайбі нікому. Та дивилася на неї з такою надією. Поля заспокійливо погладила її руку, а гвардійцю відповіла з такою ж строгістю, серйозністю та суворістю, з якою розмовляв він із нею.

— А якщо пологи почнуться у дорозі? Серед моїх слуг немає нікого, хто був би навчений надавати допомогу у подібній ситуації.

— Хочете сказати, ви навчені? — Гвардієць зміряв її зверхнім поглядом.

Поліна бачила, що він починає дратуватися, але здаватися вона не збиралася. Поля відповідає за життя Лайбі та її дитини. Більше нема кому.

— Так, — без жодних вагань відповіла Поліна. — Я навчена.

— У мене. Наказ. Короля, — процідив гвардієць.

Твердолобий бовван! Хіба він не бачить, як Лайбі вчепилася в Поліну? Як тремтить від страху?

— Чи не будете ви такі люб'язні роз’яснити, що саме наказав вам Його Величність? — пропалила його поглядом Поліна. — Я сумніваюся, що король хоч словом обмовився про те, що заради виконання його наказу, ви повинні будете кинути без допомоги бідолашну породіллю — залишити напризволяще її та її майбутню дитину. Хіба честь та обов'язок офіцера не велить вам вчинити точнісінько навпаки?! Хіба не завдання доблесної гвардії захищати вірнопідданих короля?! Хіба не обов'язок справжнього чоловіка оберігати та захищати матерів та дітей?! Я погоджуся залишити Лайбі лише в тому випадку, якщо хтось із ваших гвардійців поїде з нею, присягнувшись прийняти пологи, якщо вони відбудуться в дорозі. Може, це зробите ви? — З викликом додала вона.

Лайбі тихо застогнала. Спочатку здавлено, але не в силах стриматись зірвалася на пронизливий крик.

— Дихай, люба, — потерла їй поперек Поліна. — Дихай.

— Сто п'ятнадцять, — відзвітувала Глорі, яка відповідально виконувала довірене їй завдання, незважаючи ні на що. — На п'ять менше, ніж минулого разу.

Її зелені очі-блюдця докірливо дивилися на гвардійця.

Той зіщулився, ніби особисто винен у тому, що проміжки між переймами скоротилися на п'ять секунд. Поля відчула, що достукалася до цього чурбана своєю полум'яною промовою.

— Треба гнати карету, — кинула вона йому. — Ми ще можемо встигнути. Накажіть одному з ваших підлеглих галопом скакати в селище. Нехай попередить повитуху, щоб готувалася до нашого прибуття.

Дверцята карети зачинилися, а вже за кілька секунд Поліна почула, як гвардієць роздає накази. Карета рушила і помчала. Це були, мабуть, найважчі та найтривожніші хвилини у житті Поліни. Лайбі ставало все важче і важче. Вона стогнала і відчайдушно молилася. Потім кляла все і вся, а потім палко запевняла, що це станеться вже ось-ось. Що вони не встигнуть... Але вони встигли. Встигли! До селища залишалося близько чверті години ходу. Їх зустрічали селяни, махали руками, вказували шлях до будинку повитухи. Спасибі гвардійцю, що поскакав уперед — попередив.

У будинку Афросії було тепло, сухо та чисто. Звичайно, не пологова палата сучасного медичного центру, але все необхідне тут було. Як же у Поліни відлягло від серця, коли вона передала Лайбі у досвідчені руки. Ну як передала? Лайбі кліщем вчепилася в неї, мовчки благаючи не залишати. Між ними ніби встановилася якась спорідненість. У критичні моменти люди швидко прив'язуються одне до одного.

Ніхто з гвардійців заходити в будинок повитухи не наважився — вони всі чергували ззовні. Поліна була впевнена, ніхто й надалі не наважиться поткнутися всередину. До самого переможного кінця. А якщо так — вона залишається.

Поля витирала з чола Лайбі піт і тримала за руку, заспокоювала тихими лагідними словами. Добре, що все інше було кому робити. Повитуха та її помічниця виявилися досвідченими та тримали процес під контролем. Минуло кілька десятків болісних хвилин, перш ніж кімнату наповнив найкращий звук у світі — крик новонародженого.

З тієї хвилини Поліна не бачила більше нічого крім цього чудового зморщеного личка. Помічниця повитухи швидко оглянула немовля, не знайшла причин для занепокоєння і акуратно сповила.

Вона простягнула згорток матері зі словами:

— Дівчинка.

У Лайбі текли по щоках сльози. У Поліни, виявляється, теж. Лайбі, ще зовсім слабка після пережитого випробування, довірливо простягнула свою дитину Поліні. Вона з трепетом прийняла малу — теплу живу грудочку, і її затопила ніжність. Вона дивилася на це диво і не могла надивитися. Вона б робила це вічно, але малюк раптом ворухнувся і зморщив носик. Зараз заплаче? Поліна інстинктивно притиснула її до себе. Серце зупинилося. Світ кудись поплив — перестав існувати. У грудях нестерпно щеміло. Яке це щастя — тримати немовля на руках. Найбільше щастя у всесвіті.

— Пані, ви були такі добрі до мене, — вдячно прошепотіла Лайбі. — Такі великодушні. Я все життя буду благословляти богів, що подарували щастя зустрітися з вами.

Лайбі не знала, але цей день і для Поліни став одним із найщасливіших. Нині Поля навіть забула про те, що під будинком чергують гвардійці, які мають намір доставити її в палац. Що король рідко запрошує когось до себе для милих розмов. Що, напевно, на неї чекають чергові неприємності. Може, Рональд дізнався, що Поліна вдавалася до забороненої магії? Але… коли тримаєш на руках новонароджене життя, все решта перестає мати значення. Поліна ще раз вдихнула ніжний дитячий аромат і акуратно передала дитину мамі.