Читати книгу - "Жахослов"

– Ти була б така не єдина. Якось я покажу тобі матеріал, який з’являється в мертвий сезон, щодо подій 11 листопада. Перша світова війна офіційно завершилася об одинадцятій годині 11 листопада 1918 року, але не в цьому справа. Є щось таке в числі 11.11, що змушує людей нервуватися, як не змушують ні 10.10, ні 12.12.

– Може, тому що одинадцять – просте число? – запитала я.

Міллі-Лу розсміялася.

– Спитай дванадцять випадкових людей на вулиці, чи вони знають, що таке просте число. Половина не знатиме. Гаразд, може, не так багато. Навіть Джеррі знає, що таке просте число, а йому щомісяця доводиться просити Айрін підбити баланс на його чековій книжці.

Але шістдесят років тому добре, якби двоє таких знайшлося. У ті часи слово «простий» означало «нескладний», без жодного стосунку до чисел. Ні, гадаю, справа в тому, який вигляд має дата 11.11. Чотири одиниці поспіль. У тебе є цифровий годинник?

Я кивнула.

– На радіоприймачі. Дік і Джей[190] щоранку підіймають мене з ліжка.

– Іноді я забуваю, яке ти ще дитя, – усміхнулася Міллі-Лу. – Тобі ніколи не здавалося, що ти завжди примудряєшся глянути на годинник саме в ту мить, коли він показує 11: 11?

– Чесно? Ні, – відповіла я. – Але не так вже й часто я на нього дивлюся. Час для мене – це коло. Як кругова діаграма, – додала я у відповідь на її здивований вираз обличчя. – Коли я замислююсь, котра година, я уявляю собі циферблат.

– На мить я подумала, що ти з мене знущаєшся. Час як коло – дуже приємно, справді. Утім, ти все одно не та людина, яку слід питати про це. Ти не одержима нічим, не перебуваєш під примусом. Лише завжди мерзнеш. Чи мерзла раніше. Скажи, а тобі буває занадто спекотно взимку?

– Ні, тоді мені теж холодно. Хтось замерз на смерть влітку перед 11.11.11?

– Якщо таке й сталося, ніхто не помітив. Але наступного літа «Едвардсвіль візітор» – одна з тих самих газет, що протрималися лише рік, – опублікувала історію про невпізнаного чоловіка, знайденого в товарному вагоні. Гадаю, їм просто треба було чимось заповнити кілька дюймів шпальти, тож вони процитували слова поліціянта з місця події: «Я гадав, він намертво змерз, але док казав, що саме це відбувається з покійниками: вони холонуть і клякнуть». Це був… дай-но гляну… офіцер Річард Мак-Елрой. – Міллі-Лу всміхнулася. – Велика родина – Мак-Елрої, і жоден із них не був ідіотом.

Потім, за день після великої гулянки з нагоди 4-го липня,[191] у біфштексній «Щасливий бик» шеф-кухар знайшов одного з прибиральників мертвим у холодильнику. Обставини дозволяють припустити, що розпивання пива в холодильнику здалося хлопцеві доброю ідеєю. Вочевидь він уже встиг перехилити кілька гальб, коли на нього зійшло таке натхнення. Померлим виявився 43-річний Елай Вашинґтон, уродженець міста Шривпорт.

– У холодильнику справді було аж настільки холодно?

– Звісно – якщо ти не місцевий і тебе легко можна записати в алкоголіки і, припустімо, наркозалежні, – з кислою міною відповіла Міллі-Лу.

– Темношкірий прибиральник, чия доля нікого не хвилює, – сказала я.

– Хапаєш на льоту. – Міллі-Лу посмутніла. – Більше жодних смертей у холодильнику за 1912 рік чи рік наступний я не знайшла. Але в листопаді 1913 року на Великі Озера обрушився катаклізм, відомий як Велика завія, або Білий ураган, – хуртовина з вітрами ураганної сили.

– 11 числа 11 місяця? – спитала я.

– Насправді станом на одинадцяте число буря на Великих Озерах вже стихла, перемістившись до Східної Канади. Втім, без наявності теплої води для створення озерного ефекту[192] вона втратила більшість своєї сили. Настільки я можу судити, вона навіть не зачепила Канзас-Сіті.

– Озерний ефект?

Міллі-Лу зробила гримасу.

– Погодний феномен, характерний для «снігового поясу».[193] Потім уточниш. Нам вистачає того, що ми посеред Алеї торнадо[194] і є грозовою столицею світу…

– Ну, це вже я знала, – усміхнулася я.

– Угу. – Не відриваючи очей від своїх записів, Міллі-Лу простягнула ліву руку. Я вклала в неї ручку. – Ні, олівця, – сказала вона, і я послухалася. – Завжди олівця. Ти ж знаєш.

– Як захочете, – відповіла я.

– Авжеж, чорт забирай. – Вона підвелася, розклала сторінки на столі і почала обводити окремі слова, іноді додаючи стрілочки. Я мовчки чекала. Переривати Міллі-Лу під час того, як вона малює кола і стрілочки у своїх нотатках загрожувало звільненням з роботи. Якщо вірити її словам, саме така доля спіткала мою попередницю.

Я думала, що вона жартує, та, спостерігаючи за нею зараз, замислилася. «К.-С. Джонс» була безкоштовною рекламною газетою, що дозволяло їй тримати руку на пульсі міста через ділові стосунки з усім місцевим бізнесом. Нетипово для того, щоб гратися в журналістське розслідування… чи не так?

Я мала з неспокійним серцем зізнатися собі, що й справді цього не знаю. Я була з нею тільки з кінця березня. З усього, що я нині дізналася, випливало, що Міллі-Лу лише чекала, спостерігаючи, як я проявлю себе в роботі, перш ніж розкрити мені, що «Джонс» насправді лише прикриття для таємної приватної детективної агенції.

О, так. Рудоволоса жінка середнього віку, метр вісімдесят на зріст, з густим оперним контральто, особливо виразним, коли вона сміялася. Жінка, що, мабуть, надівала прикраси, коли виносила сміття, – так, ідеальна кандидатура для цілком таємної роботи під прикриттям.

Утім, після деяких роздумів це вже здавалося не таким абсурдним. Міллі-Лу справді була ідеальною кандидатурою. Місцевий колоритний персонаж, донька колишнього політичного функціонера, зі зв’язками. Вона була своєю скрізь.

Щоразу, як «Стар» публікувала статтю на тему історії міста, Міллі-Лу завжди була першою в списку тих, у кого брали інтерв’ю. Кілька разів на рік міська бібліотека та історична спілка запрошували її читати лекції. Побутувала легенда, що з усіх повідомлень про народження маляти за всю історію поліграфічної компанії «Голлмарк» найкраще продавалася листівка із зображенням крихітної Міллі-Лу, яка широко всміхалась на пухнастому рушнику – як мати народила. Ширилися чутки, що одна голлівудська кіностудія планувала знімати фільм, присвячений кінцю епохи Пендерґаста, і зверталася до неї за порадами.

– Я не знайшла нічого, що траплялося б кожного року, – сказала вона, згрібаючи папери докупи і знов сідаючи на край мого столу. – Хай там як, журналісту важливо пам’ятати: відсутність доказу – це ще не доказ відсутності.

Соромно казати, але мені знадобилася секунда, щоб збагнути суть цих слів. Аж надто простим це здавалося, щоби бути правдою. Потім до мене дійшла решта сказаного.

– Відколи це я журналістка?

– Я найняла тебе писати для «Джонс». «Джонс» – газета. Quod erat demonstrandum.