Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

— Ти шукала інформацію не тільки про Марджорі Дувалл, — вона не почула ані крихти сором’язливої або захисної інтонації в його голосі, лише огидний смуток, що дійшло до такого. — Ти шукала про всіх них. — А далі він розреготався й вигукнув: — Чудово!

Вона притиснулась спиною до дошки в узголів’ї ліжка, таким чином хоч трохи відсунувшись від нього. Вже ж краще. Дистанція — це добре. Всі ці роки вона лежала з ним стегно до стегна й литка до литки, а зараз дистанція була на краще.

— Що за поганий друг? Кого це ти маєш на увазі?

Він схилив голову набік, звична поза Боба для: «Ну, ти й тупа, але ж така мила».

— Браян.

Спершу вона не збагнула, про кого йдеться, подумавши, що це хтось з його роботи. Чи, може, спільник? На перший погляд, це не здавалося правдоподібним, бо, на її думку, Боб був таким же невдахою у здобуванні собі друзів, як і вона, але чоловіки, котрі займаються такими справами, інколи надибують співумисників. Вовки полюють зграями, врешті-решт.

— Браян Делаганті, — промовив він. — Тільки не кажи мені, ніби ти забула Браяна. Я тобі все про нього розповів після того, як ти мені розповіла про Брендолін.

У неї аж щелепа відпала.

— Твій друг ще зі школи? Боббі, він же помер! Його збив фургон, коли він побіг за м’ячем, він давно мертвий.

— Ну... — Посмішка Боба зробилася винуватою. — Це так... і ні. Я майже завжди називав його Браяном, коли розповідав тобі про нього, але зовсім не так я називав його тоді, у шкільні роки, бо він ненавидів власне ім’я. Я звертався до нього за ініціалами. Називав його БД.

Вона вже було відкрила рота, щоби перепитати його, який це має стосунок до бази даних, але враз зрозуміла. Авжеж, вона зрозуміла. БД.

Беде.

— 9 —

Говорив він довго, і що далі він говорив, то страшніше їй ставало. Усі ці роки вона жила з психопатом, але звідки ж їй про це було знати? Його божевілля було немов підземне море. Над ним лежав шар скельної породи, а понад тим кам’яним щитом шар ґрунту; і там росли квіти. Можна було прогулюватися між ними, не підозрюючи про безумні течії вглибині... а вони там рухались. Він звинувачував БД (котрий перетворився на Беде лише з роками, у його посланнях до поліції) у всьому, проте Дарсі підозрювала, що Боб прекрасно сам розумів, куди верне; просто, винуватячи Браяна Делаганті, йому було легше вести подвійне життя.

Наприклад, ідея принести в школу вогнепальну зброю і влаштувати бійню належала БД. Якщо вірити Бобу, вона народилася влітку, перед початком їх навчання в передостанньому класі середньої школи в Касл-Року.

— У 1971, — уточнив він, благодушно похитуючи головою, як людина, що згадує якісь невинні дитячі пустощі. — Коли отих коламбінських йолопів ще навіть і в проектах не існувало[289]. Були там дівчата, що перед нами дерли носа: Діана Ремейдж, Лорі Свенсон, Глорія Хаґерті... і ще парочка інших, я вже забув, як їх звали. План був такий: зібрати купу зброї, — батько Браяна тримав десь штук двадцять гвинтівок і пістолетів у підвалі, в тім числі пару німецьких «Люгерів» часів Другої світової війни, які нам страшенно подобалися, — і принести до школи. Ти ж знаєш, ніяких обшуків чи металодетекторів тоді не було.

— Ми збиралися забарикадуватися в тому крилі, де кабінети точних дисциплін. Ми б зав’язали двері ланцюгом, декого постріляли — переважно вчителів, хоча також і декого з учнів, котрих ми ненавиділи, — а потім хотіли вигнати решту переляканих дітей надвір через пожежний вихід у кінці коридору. Ну... більшу частину дітей. Дівчат, котрі з нас глузували, ми збиралися утримати заручницями. Ми планували — БД планував — зробити все це раніше, ніж туди дістануться копи, аякже? Він креслив схеми у своєму зошиті з геометрії, склав список усіх дій, які ми мусимо зробити. Пригадую, там було, здається, всього двадцять кроків, починаючи з «активізувати пожежну сигналізацію, щоб спровокувати паніку». — Він захихотів. — А після того, як ми там замкнемося...

Він кинув на неї дещо сором’язливий погляд, але вона гадала, що перш за все він соромився того, яким тупим виглядав їхній план.

— Ну, ти й сама, либонь, здогадуєшся. Двійко підлітків, гормони грають, у нас вставало від найменшого подмуху вітру. Ми збиралися пояснити тим дівчатам, якщо вони, ну ти розумієш, потрахаються з нами по-справжньому хорошенько, ми їх відпустимо. А якщо ні, то ми мусимо їх повбивати. А вони б таки їблися, аякже.

Він повагом кивнув.

— Їблися би заради життя. БД щодо цього був правий.

Він поринув у спогади. Очі в нього затуманилися (гротескно, але ж це правда) від ностальгії. За чим? За божевільними мріями юності? Вона боялася, що саме так воно й є.

— Ми до того ж не планували вбивати себе, як ті телепні, фанати геві-металу, у Колорадо. Аж ніяк. Під тим крилом з кабінетами був підвал, і Браян казав, що там є тунель. Він казав, що той починається у коморі і веде до старої пожежної частини по інший бік 119-го шосе. Браян казав, що, коли наша середня школа була ще восьмирічкою, давно, у п’ятдесятих, там був парк, де малюки могли гратися під час перерв. А тунель було прокладено, щоб вони могли туди діставатися, не переходячи дорогу.

Боб зареготав, змусивши її здригнутися.

— Я вірив кожному його слову, але виявилося, що він брехав. Наступної осені я туди спустився, щоб самому пересвідчитись. Комора там була, геть забита паперами, просмерджена отим чорнилом, що його тоді були використовували для друкування на ротаторі, але якщо там і був колись тунель, я його так і не знайшов, авжеж, я вже тоді був вельми доскіпливим. Не знаю, брехав він нам обом чи лише собі, знаю тільки, що ніякого тунелю там не було. Ми б опинилися у пастці нагорі і, хтозна, можливо б, і застрелилися кінець-кінцем. Ніколи не знати, на що наважиться чотирнадцятирічний хлопчина, так же? Вони повсюди гасають, немов незірвані бомби.

«Ти більше не незірвана бомба, — подумала вона. — Правда, Боббі?»

— А втім, ми, либонь, забоялися б. А може, й ні. Може, ми й наважилися б це вчинити. БД