Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

картина краю була б неповна, виявив, що острів Мартініка і його власна «цукриста тростина» перебувають в руках у англійців, але невдовзі Мармедюк і вся його родина з приємністю дізнались про повернення француза в Париж, звідки він відтоді щороку слав їм бюлетені про свої успіхи, розсипаючись у словах подяки своїм американським друзям.

Після цього короткого звіту ми повертаємося знову до нашої оповіді. Хай читач уявить собі лагідний жовтневий ранок, коли сонце здається кулею із сріблястого полум'я і з кожним подихом у тіло вливається сила й бадьорість: не надто тепло, але й не надто холодно, — саме така температура, що розворушує кров, не викликаючи млості, як то буває навесні.

Такого-от ранку посередині місяця Олівер увійшов до зали, де Елізабет, як звичайно, давала на день накази челяді, й запропонував їй прогулятися до озера. Молода жінка, помітивши на чоловіковому обличчі легкий смуток, накинула на плечі хустину, сховала чорні кучері під солом'яним бриликом і, взявши Олівера під руку, пішла з ним, не питаючись, куди він її веде.

Вони перейшли через міст, звернули з дороги й мовчки рушили берегом озера. Елізабет уже здогадалася про мету прогулянки, але, поважаючи почуття чоловіка, мала за недоречне починати розмову. Та коли вийшли на простір полів і перед очима Елізабет відкрилося величне озеро, вкрите зграями перелітного птаства, яке вже почало мандрувати з північних холодних країв у пошуках теплого сонця, тільки затрималося порозкошувати на чистих водах Отсего, — коли вона побачила схили гір, що їх осінь забарвила розмаїтими кольорами й відтінками, почуття, які сповнювали її серце, вилились у слова.

— Такої пори хіба можна мовчати, Олівере? — спитала юна дружина, ще ніжніше горнучись до його руки. — Вся природа немовби складає хвалу творцеві — чому ж ми, що повинні бути такі йому вдячні, чому ж ми мовчимо?

— Говори, говори, — відповів Олівер, усміхаючись. — Я так люблю твій голос. Ти, певно, здогадуєшся, куди ми йдемо. Я розповідав тобі про свої плани — чи схвалюєш ти їх?

— Спочатку треба їх обдумати, — мовила Елізабет. — Але і я маю власні плани — мабуть, настав час поділитися ними з тобою.

— Он як! Певне, ти хочеш чимось допомогти моєму давньому другові Натті?

— Так, і йому теж. Але ми маємо й інших друзів, крім Шкіряної Панчохи. Хіба ти забув про Луїзу і священика?

— Ні, звичайно. Я подарував їм одну з найкращих наших ферм. Що ж до Луїзи, то я б хотів, щоб вона завжди жила з нами.

— Ти б хотів! — відказала Елізабет, злегка підібравши губки. — Але в Луїзи, може, є свої плани. Що, коли вона хоче піти за моїм прикладом — і собі одружитися?

— Не думаю, — відповів Олівер, поміркувавши хвильку. — Я навіть не знаю тут нікого, хто був би її достойний.

— Тут, може, і немає такого. Але є інші місця, крім Темплтона, й інші церкви, крім нової церкви Святого Павла.

— Слухай, Елізабет, тобі хочеться, щоб містер Грант пішов від нас? Проста душа, але ж людина чудова! Де я ще знайду іншого такого священика, котрий би настільки чемно терпів мої ортодоксальні релігійні погляди? Ти хочеш перетворити мене із святого на звичайного грішника.

— Нічого не вдієш, — відказала Елізабет, ховаючи усмішку, — доведеться вам, сер, з ангела стати людиною.

— Але ж ти забуваєш про ферму!

— Він може здати її в оренду, як то роблять інші. До того ж, священикові й не випадає поратися біля землі.

— Куди ж він поїде? Ти забуваєш про Луїзу.

— Навпаки, я дуже добре пам'ятаю про неї, — знов підібрала губки Елізабет. — Пам'ятаєте, містере Еффінгем, батько казав, що досі я командувала ним, а тепер командуватиму чоловіком? Ось я й хочу негайно це довести.

— Будь ласка, будь ласка, люба Елізабет, але не на шкоду всім нам, не на шкоду твоїй подрузі.

— Звідки ви взяли, сер, що це буде на шкоду моїй подрузі? — запитала Елізабет, уважно вдивляючись в його обличчя, на якому, проте, не помітила нічого, крім виразу щирого жалю.

— Звідки взяв? Таж Луїза сумуватиме за тобою, це ж так природно!

— З деякими природними почуттями слід боротися, — заперечила молода жінка. — А втім, навряд чи є підстави боятися, що дівчина такої душевної сили не витримає розлуки з нами.

— Але в чому все-таки полягає твій план?

— Ось послухай… Мій батько виклопотав для містера Гранта парафію в одному з містечок на Гудзоні, де йому не доведеться мандрувати по лісах. Там він доживатиме віку в супокої та достатку, а дочка його знайде собі товариство і знайомства, що більш відповідатимуть її літам і вдачі.

— Бесс, ти дивуєш мене! Я й не уявляв, що ти така завбачлива.

— О, я завбачливіша, ніж ви собі уявляєте, сер, — відповіла йому дружина, лукаво усміхаючись. — Але така моя воля, і ви повинні підкоритися їй — хоч би цього разу.

Еффінгем засміявся, але близько вже була мета їхньої прогулянки, й молоде подружжя, мов за обопільною згодою, перемінило тему розмови.

Вони прийшли на галявинку, де так довго стояла хатина Шкіряної Панчохи. Тепер ця місцина була розчищена від усякого сміття й гарно викладена дерном, і трава тут, як і скрізь довкола, після рясних дощів виросла зелена й соковита, ніби знов настала весна. Галявинка була обведена невисокою кам'яною огорожею, і, ввійшовши в хвіртку, Елізабет з Олівером, собі на превеликий подив, угледіли довгу рушницю Натті, притулену до огорожі. Собаки лежали на траві, ніби свідомі того, що, хоч тут багато й змінилося, та лишилося чимало рідного, звичного. Сам мисливець, простершись на весь свій великий зріст, лежав перед білим мармуровим каменем, рукою відхиляючи високу траву, що закривала напис. Поруч із цим простим надгробком стояв пам'ятник, прикрашений урною та барельєфами.

Молоді люди нечутно наблизилися до Натті, який не помітив їх… Засмагле обличчя старого пересмикувалось гримасою душевного болю, а очі напружено кліпали, ніби щось заважало йому дивитися.

Нарешті мисливець підвівся й голосно проказав:

— Ну що ж, мушу сказати, зроблено все добре. Здається, тут щось написано, та мені не прочитати. Але люлька, томагавк і мокасини вирізьблені непогано, навіть дуже непогано для людини, яка, певно, й в очі їх не бачила. Гай-гай! Ось вони обидва лежать рядком — незле їм тут… А хто ж мене поховає, коли приспіє мій час?

— Коли настане та сумна година, Натті, знайдуться друзі, що віддадуть тобі останню шану, — мовив Олівер, зворушений словами старого мисливця.

Натті озирнувся, анітрохи не виявляючи подиву (цю звичку він перейняв від індіанців), і провів рукою по обличчю,