Читати книгу - "Темна матерія"

Jason10: Так.

Jason25: Так.

Jason4: Так.

Jason28: Так.

Jason14: Так.

Jason103: Так.

Jason5: Так.

Jason16: Так.

Jason82:Так.

Jason9: Я швидше вмру, ніж побачу, що з ними щось трапиться. Тому, ось що я пропоную. Через два дні, опівночі, ми всі зустрічаємося на електростанції і проводимо мирну лотерею. Переможець отримує право жити з Даніелою і Чарлі в цьому світі. Крім того, ми руйнуємо куб, щоб сюди не понабігали ще якісь Джейсони.

Jason8: Ні?

Jason100: У жодному разі.

Jason21: Як ви собі це уявляєте?

Jason38: Нізащо.

Jason28: Доведи, що вони в тебе, або йди до біса.

Jason8: А чому випадок? Чому не вибороти це право? Хай вирішує переможець.

Jason109: А що робити тим, що програють? Покінчити життя самогубством?

JasonADMIN: Щоб не перетворювати нашу розмову на базар, я тимчасово заморожую акаунти всіх учасників, крім мене і Jason9?. Всі інші можуть читати цю розмову. Jason9, продовжуй, будь ласка.

Jason9: Я розумію, що будь-якої миті все може вийти з-під контролю. Я міг би й не зізнаватися. Ви б ніколи нічого не довідалися. Хто не хоче, може не брати в цьому участі, а просто зачекати, поки розвіється дим, а потім зробити з одним із нас те, що зробив Джейсон-2. Я знаю тільки одне — що я свого слова дотримаю, можливо, це й наївно з мого боку, але я думаю, що й ви всі так зробите. Бо ви дотримаєте слова не для нас. Ви дотримаєте його для Даніели й Чарлі. У мене є ще один вихід: узяти їх і щезнути назавжди. Нові імена. Життя в мандрах. Необхідність повсякчас озиратися. Як би мені не хотілося завжди бути з ними, але такого життя для своєї дружини й сина я не бажаю. І я не маю права прив’язувати їх до себе. Я налаштований так рішуче, що готовий піддати себе випробуванню цією лотереєю, в якій, судячи з кількості учасників, я програю. Я мушу спочатку поговорити з Даніелою, але й маю поширити цю інформацію. Я повернусь сюди завтра ввечері з більш детальною інформацією і доказом, Jason28.

JasonADMIN: Здається, про це вже хтось питав, але що станеться з тими, хто програє?

Jason9: Я ще не знаю. Значення має тільки те, щоб наша дружина й син прожили решту життя в мирі й спокої. А хто так не думає, той на них не заслуговує.

Мене будить світло, яке пробивається крізь завіси.

Даніела спить в моїх обіймах.

Дуже довго я просто лежу.

Тримаючи її.

Цю надзвичайну жінку.

Через якийсь час я вивільняюсь, вибираюсь із ліжка й підбираю з підлоги купу свого одягу.

Я вдягаюсь біля майже згаслого вогню — просто шар вуглин — і вкидаю в камін останні два поліна.

Оце ми заспались.

Годинник на плиті показує 9:30, у вікно над раковиною мені видно, як крізь ялини й берези навскоси пробивається сонячне світло, утворюючи на лісовій підстилці озерця світла й тіні скільки сягає око.

Я виходжу в морозний ранок і ступаю з веранди.

За будинком земля полого спускається до краю озера.

Я іду до кінця засніженої пристані.

На кілька кроків од берега вода взялася тонкою кригою, але ще дуже рано, навіть після недавнього шторму, щоб замерзло все озеро.

Я змітаю сніг із лавки, сідаю і дивлюсь, як із-за сосон виповзає сонце.

Живлющий морозець. Бадьорить, як порція еспресо.

Над поверхнею води здіймається туман.

Я чую, позаду під чиїмись кроками скрипить сніг.

Озираюсь і бачу, як Даніела йде пристанню, ступаючи в мої сліди.

Вона несе два кухлі паруючої кави, на голові — чудово скуйовджена грива волосся, на плечі, як шаль, накинуто кілька ковдр.

Я дивлюсь, як вона наближається, й мені раптом спадає на думку, що це, схоже, наш із нею останній ранок разом. Завтра зранку я повертаюся в Чикаго. Сам.

Вона передає мені обидва кухлі, знімає одну ковдру й закутує мене в неї. Потім вона сідає на лавку, ми п’ємо каву й милуємось озером.