Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

class="book">— Я думаю про інше, люба Ті, - відповів Кукудзі й важко зітхнув. Він рідко називав Тійоку цим коротким іменем. Хіба що в хвилини великого одкровення чи тяжкої журби. — Я думаю, люба Ті, що ми сьогодні виступаємо в ролі камікадзе. Тільки наші хлопці, торпедуючи американські кораблі, гинули заради перемоги своєї армії, а ми вирішили передчасно вознестися в рай, бо хочемо віддати іншому чарівний меч самурая.

— Я не люблю надто мудрих слів і несподіваних висновків, мій дорогий, і тому одружилася не з філософом, а з фізиком, — холодно сказала Тійока. — Мене дратують такі балачки. Та ще в таку ніч.

Кукудзі дивився, як Тійока тримала в тонких, напівпрозорих пальцях чашечку кави. Він не зводив очей з чорної чашечки з білим плетивом ґраток і ніяк не міг збагнути, чому згадав ката Хіросіми Пола Тіббетса, котрий і через сорок років, уже старим дідуганом, хотів повторити те, що зробив у неповні тридцять, здіймаючи під крилом літака хижу смерть для безневинного міста. «Тіббетс був теж вродливим, але він за сорок літ після вибуху бомби не мав жодної безсонної ночі — з жахом материнських очей, що дивилися на своїх мертвих дітей, уражених через двадцять літ променевою хворобою. Тіббетс був теж вродливим, як і моя Тійока».

— Людина велика тим, що завжди ризикує, - почув Кукудзі і зрозумів: дружина нічим не поступиться заради грошей. — За це я люблю вас, — додала Тійока. — Облиште ваші іграшки і йдіть випийте зі мною. Сьогодні така ніч, що гріх уникати обіймів. Ваші серйозні балачки тільки шкодять любові.

— Ви не знаєте, що в ніч на шосте серпня робив військовий льотчик Пол Тіббетс? — сумно запитав Кукудзі.

— Що робив убивця цілого міста? Він спав, Кукудзі. Як спить вовк з повним шлунком. Що ж іще може робити істота, позбавлена душі й розуму?

— Дякую щиро…

— Не треба аналогій, любий: ми нікого не вбиваємо, а лише ризикуємо заради людства. Заради його добра.

— Це буде третя зустріч з хвилею Малькольна, — мовив Кукудзі. — Третя. Але тут хвиля буде на свободі, а ми — у лушпинні невеликої яхти.

— Для чого так, любий? Цю хвилю створив не бог. І не бог буде приборкувати її…

— Тільки чи вдасться приборкати… Чи вдасться… — вже прошепотів Кукудзі.

Марк Баррет стояв на порозі широкого балкона й розмовляв з Джімом, не відводячи погляду від двох сусідніх веж над уже темним дахом вілли.

Френк сидів у глибокому кріслі, чекаючи на Мері, яка хлюпалася в басейні з океанською водою.

— На ці вежі найкраще дивитися отакої ночі, - сказав Марк. — Тоді вони схожі на гострі вітрила яхт, що пливуть над червоною дахівкою.

— Зараз дахівка здається майже чорною.

— Так, але ж я знаю, що дахівка червона.

— Ви змішуєте реальне з уявним…

— Гострі вежі з чорними проймами вікон… Їх будував нещасний Алессандро Карріль, якщо мені не зраджує пам’ять?

— Кожного, хто щось будує, чекають неприємності: на готове завжди знайдеться господар.

— Ви довго думаєте тут затриматися?

Джім знав, на що натякнув Баррет, бо цією віллою користувався лише той, хто ще був потрібен Президенту, тому й відповів з сумною усмішкою:

— Не все вічне, Марк. До того ж тут проходить зона гравітаційних аномалій.

— Це справді так. Вічні в наш час лише пригоди з пострілами, президенти і острів Білих черепах.

— Але вілла дуже стара, і навряд чи нею зацікавиться новий господар Білого дому.

— Цілком можливо, — розчаровано мовив Марк Баррет і перевів погляд на північне небо з надміру яскравими зорями. Він хотів сказати Джіму, що сьогодні якесь незвичайне небо, залите повінню синього світла. Але навряд чи здивуєш Френка, що вже другий тиждень живе на острові.

— Джім, ви вірите в атомні зими? — несподівано запитав Баррет. — Я слухав наших і радянських кліматологів. Мені здається, вчені просто змовилися, щоб перелякати світ. І перш за все нашкодити Президентові й виставити його дурнем зі своєю ідеєю протиракетної парасольки над Америкою, яка вже цілі століття не знає воєн. А цей росіянин… — Марк невдоволено потер пальцем скроню. — Ви не пригадуєте його прізвища? Високий, з очима фанатика.

— Містер Урбан, — підказав Френк і загасив сигару.

— Цей містер Урбан назвав усіх стратегів атомного удару істотами домавпячого періоду.

— Йому видніше. — Джіму захотілося шпигнути Баррета. — До того ж у нас свобода думки і слова.

Баррет помітив Мері в довгому чорному халаті з сріблястим крученим паском, але продовжив, звертаючись до Джіма:

— Ви теж, дорогий мій, не втекли далеко від Урбана й деяких наших фанатів миру. Вина ваша в тому, що ви довго не погоджувались, аби роботи пастора Берклі проводились за державний кошт. Саме через цю обставину «Зона білих кроликів» перестала існувати. Ви, м’яко кажучи, мораліст, Джім, і забуваєте, що ми за всяку ціну повинні випередити світ. Атомна бомба, воднева… Якщо це є в інших, то воно страшне і для нас. Президент чекає на енергії керованої стихії. Тоді воля Президента дорівнюватиме волі богів, і його не цікавитимуть прогнози якогось Урбана, бо сама проблема атомної війни відійде в минуле.

— Як і проблема життя на планеті, - сказала Мері, граючись пасочком. — Ми тут однодумці й не збираємося ворогувати. Патріоти Сполучених Штатів, як і наш Президент. Але на Президента треба дивитися не як на бога, а тверезими очима бізнесмена й знати, що він — людина зі своїми примхами й вадами. І може, як усякий смертний, відчути, що його душа розгортає святі крила й стартує в небо, залишаючи старече грішне тіло. Ви не допускаєте, що Президенту заманеться перед смертю подивитися на шаленство керованої енергії? Чи стане сумно вмирати одному і він надумає піти на той світ гуртом з мільйонами і разом з нами, панове? Ви про це