Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Фарамир почув і відповів.

— Захід місяця над Ґондором. Прекрасний Ітіл, покидаючи Середзем'я, шле прощальний погляд сивим пасмам старого Міндоллуїну. Це видовище вартує кількох дрижаків. Але я привів вас подивитися не на це — хоча щодо тебе, Семвайзе, то тебе я взагалі не кликав і ти зараз розплачуєшся за свою підозріливість. Ковток вина, гадаю, трохи поліпшить наше становище. Ну ж бо, погляньте!

І він подався вгору повз мовчазного вартового на темному гребені, Фродо рушив слідом. Сем відстав. Він і без того вже почувався непевно на цьому високому мокрому виступі. Фарамир і Фродо подивились униз. Аж ген-ген під ними білясті води стікались у пінисту чашу, а згодом темними кучерями звивались у глибокому овальному басейні серед скель, доки знову знаходили собі шлях на волю крізь вузьку браму і мчали геть, збиваючи бризки та плюскочучи, до спокійних і майже рівних русел. Скісні місячні промені досі падали до підніжжя водоспаду та вигравали на брижах у басейні. Раптом Фродо помітив маленьку темну істоту на найближчому березі, та не встиг її роздивитися: тієї самої миті вона пірнула і зникла у вирі та клекоті водоспаду, гостро розтинаючи воду, — як стріла чи загострений камінь.

Фарамир повернувся до чоловіка, котрий стояв поряд із ними.

— Ну, що ти тепер на це скажеш, Анборне? Це білка чи рибалочка? Невже в темних ставках Морок-лісу водяться чорні рибалочки?

— Це не пташка, хоч ким є та істота, — відповів Анборн. — У неї чотири кінцівки, й пірнає вона, як людина; та ще й робить це вельми майстерно. Чого вона там шукає? Може, шляху нагору за Завісу, до наших схованок? Здається, нас урешті викрито. У мене зі собою лук, а на обох берегах я поставив інших лучників, не менш вправних за мене. Чекаємо лише твого наказу стріляти, Капітане.

— Стріляти нам? — запитав Фарамир, рвучко повернувшись до Фродо.

Фродо секунду помовчав, а тоді сказав:

— Ні! Ні! Благаю вас, не стріляйте.

Якби Сем наважився, то крикнув би: «Так!» — швидше та голосніше за свого пана. Він не бачив, але з їхніх слів чудово зрозумів, на кого всі дивляться.

— Отже, ти знаєш, що то за істота? — сказав Фарамир. — І тепер, коли ти все побачив, скажи мені, чому я маю її пощадити? Під час наших бесід ти і словом не обмовився про свого волоцюгу-спільника, тож я ненадовго лишив його у спокої. З ним можна було зачекати, доки його впіймають і приведуть до мене. Я вирядив на пошуки цієї істоти своїх найвправніших мисливців, але вона вислизала від них і не потрапляла їм на очі аж дотепер. Лише цей Анборн побачив її вчора, коли сутеніло. Та цього разу твій спільник учинив більш страхітливий злочин, аніж гонитва за кроликами по верховинах: наважився прийти до Геннет-Аннуну, — тому відтепер він приречений. Дивує він мене: такий хитрий і таємничий, а ловить рибу в озері просто під нашим вікном. Невже думає, що люди безтурботно сплять цілісіньку ніч? Чому він так поводиться?

— Гадаю, на це запитання можуть бути дві відповіді, — відказав Фродо. — По-перше, він мало знає людей, і, хоча це створіння справді дуже хитре, ваше пристановище так надійно захищене, що бідолаха, либонь, і не підозрює, що тут переховуються люди. А по-друге, думаю, сюди його притягло бажання, значно сильніше за обережність.

— Притягло сюди, кажеш? — повторив Фарамир, переходячи на шепіт. — Може, він... невже він знає про твій тягар?

— Авжеж. Він і сам носив його багато літ.

— Він носив його? — Фарамирові аж дух забило від подиву. — Переді мною постає дедалі більше хитромудрих загадок. Отже, ця істота женеться за ним?

— Можливо. Мій тягар для нього багато вартує. Проте я не це мав на увазі.

— Що ж цей виродок тут шукає?

— Рибу, — сказав Фродо. — Поглянь!

Вони обоє подивилися на темний став. Маленька чорна голова з'явилася при далекому боці басейну, вигулькнувши за мить перед тим із глибокого мороку скель. Потому зненацька щось срібно блиснуло, пустивши кола дрібного ряботиння. Голова попливла до краю, а тоді схожа на жабу постать із дивовижною зграбністю вилізла з води на берег. Сіла й одразу взялася шматувати зубами дрібну срібну рибину, що мінилася барвами, коли її обертали, — останні промені місяця падали сюди з-поза кам'яної стіни басейну на краю озера.

Фарамир ледве чутно засміявся.

— Риба! — сказав він. — Цей голод не такий уже й небезпечний. А може, й небезпечний: за рибу зі ставу біля Геннет-Аннріу він таки поплатиться всім, що має.

— Я вже прицілився, — озвався Анборн. — То мені стріляти, Капітане? Той, хто приходить сюди непроханим, заслуговує на смерть, — такий наш закон.

— Зачекай, Анборне, — сказав Фарамир. — Це складніше питання, ніж здається спершу. Що ти можеш зараз мені повісти, Фродо? Навіщо нам милувати його?

— Ця істота нещасна та голодна, — відповів Фродо, — і не знає, що їй загрожує. І Ґандальф, ваш Мітрандір, наказав би тобі не вбивати його ні за це, ні за будь-що інше. Він і ельфам заборонив убивати його. Я не можу до ладу пояснити чому, а те, про що здогадуюся, не годен висловити тут відкрито. Проте ця істота якимось чином пов'язана з моїм завданням. Перш ніж ти знайшов і забрав нас, він був моїм провідником.

— Твоїм провідником! — здивувався Фарамир. — Що далі, то більше чудасій! Я багато на що здатен заради тебе, Фродо, та одного гарантувати не можу: ледве чи ми дозволимо цьому лукавому мандрівникові вільно піти звідси, щоби долучитися до тебе згодом, якщо йому захочеться, чи щоби його схопили орки, а він розповів їм геть усе, що знає, під страхом тортур. Його слід убити чи полонити. Так, або негайно взяти в полон, або вбити. Адже впіймати цю слизьку потвору, що має багато личин, можна лише пришпиливши до скелі опереною стрілою.

— Дозвольте мені тихцем спуститися до нього, — сказав Фродо. — Можете натягнути тятиви і застрелити хоч би й мене разом із ним, якщо я не виправдаю ваших очікувань. Я не втечу.

— Іди, проте не барися! — погодився Фарамир. — Якщо він виплутається з цієї пригоди живим, то буде тобі вірним слугою до