Читати книгу - "Мідний король"

Розвіяр спинився. Поклав долоню на маківку звіруїна, примусив подивитися собі в очі:

— Що сталося, Даре?

— Нічого… Розвіяре, я не твій син, а ти мене любиш! А він твій — і ти його… тобі байдуже. Чому?

Розвіяр задумався.

— По-перше, ти син чесного й славетного…

— Знаю! Звісно, знаю… Зате він — син володаря! Син володаря плаче в кутку за коморою…

— Він плакав?

— А що ж йому, сміятись?! — Дарунок тремтів від носа до хвоста.

— Його хтось образив?

— Ні. Не знаю. Але він кухарчук на кухні, і…

— Коли мені було стільки років, скільки йому оце, я був рабом, малий. І мій батько давно був мертвий. Але я не плакав.

* * *

Вони майже спустились до замку, коли по дорозі, що веде від дальньої копані, щодуху пролетів звіруїн із вершником на спині. Вершницею; Яска сиділа, вмостившись боком у сідлі, ухопившись за широкі плечі Лукса. Бризнули врізнобіч роззяви — жінка-маг із камінного замку мала недобру славу й сама її підтримувала. Лукс довгим стрибком пірнув у ворота й зникнув з очей. Розвіяр придав ходи.

— Коли в тебе заняття, Даре?

— Зараз. — Хлопчисько мав задумливий і навіть розгублений вигляд.

— Не треба спізнюватись. Іди.

Розставшись із хлопчиком, Розвіяр пройшов наскрізь один із середніх ярусів, затримавшись на хвилину, щоб напитись води з водограю в непримітній ніші. У чаші фонтана плавав маленький кораблик, зроблений з горіхової шкаралупи й квіткової пелюстки. Розвіяр торкнувся води рукою, кораблик захитався на дрібній хвилі. «Його звати Іміль». Тим краще, тепер він знає ім’я свого старшого сина… Як він обожнював Джаль, як божеволів і ладен був ризикувати життям, та що там — ладен був привласнити її і вмерти.

Він пригадав її жовту сукню й старанну усмішку. Шу-у-зна-скільки років минуло відтоді… Не так уже й багато, якщо міряти людськими життями… І от вона так далеко, що згадувати нецікаво. Чужа, мов намальована на полотні дешевими фарбами. Її просто нема.

Він залишив кораблик мокнути у фонтані й спустився вниз, щоб зустріти Яску та Лукса. Вони піднімались головними сходами, причому Яска спиралась на руку звіруїна, немов у неї не вистачало сил іти. Або не вистачало сил випустити його лікоть.

Вони побачили його одночасно.

— Я зробила, — сказала Яска замість привітання, її голос звучав ще нижче, ніж звичайно. — Я дещо зуміла, Розвіяре.

— Тобі треба відпочити, — скоро промовив Лукс. — Розвіяре, їй треба поїсти й відпочити, вона товклась там цілу добу, у цьому смердючому диму…

— Ходімо, — сказав Розвіяр. — Пообідаємо, і ти все розповіси.

* * *

Копань була прикрита згори залізним куполом. З багатьох труб шугав дим. Усередині, в червоному розпеченому мареві, никали люди у важкому багатошаровому одязі: кочегарили, перекладали яйця, поралися з механізмами.

Копань була глибока й звужувалася донизу. На стінах її, ярус за ярусом, гніздились вогнянки: старі, юні, здатні й нездатні нестись. Тут були личинки, дуже небезпечні, замкнені в клітки з загартованої й примовленої сталі. Яйця купами лежали в ґратчастих лотоках. Над усім цим височіла залізна стріла, схожа на колодязний журавель, зі сталевою колискою на ланцюгу.

— Приготувались! — прокричала Яска владним, майже чоловічим голосом. — Пішов!

Здригнулася стріла. Дзвякнув, натягаючись, ланцюг. Розвіяр мимоволі вхопився за край колиски. Працівники, що керували «журавлем», кректіли з напруги.

Колиска зіслизнула з краю помосту й захиталась. Розвіяр виявився повислим ніби над величезною піччю; робітники потроху відпускали ланцюг, і колиска спускалась. Яска стискала в руках пристрій, схожий на звичайний пічний рогач.

— Ти хоробра жінка, — сказав Розвіяр.

Ясчині очі блиснули з-під шолома:

— Ти тільки тепер дізнався?

Він усміхнувся під шкіряним заборолом. Колиска спускалася все нижче, все важче ставало дихати.

— Розвіяре, — Ясчина рука раптом узяла його за лікоть, — відмовся від походу на Мірте.

— Не чую.

— Чого тобі не вистачає? У тебе все є! Ти великий володар!

— Нічого не чути в цій тріскотні.

— Довкола повно землі, яку ти можеш узяти силою зброї! Землі й людей! Іди хоч на Камінну Стрілку, хоч у Череватий Бір… Відкрай шматок в Імперії! Якщо зовсім не можеш без цього… без війни.

— Ну й спека тут… Губи тріскаються.

— Золоті непідвладні магії. — Яска говорила дуже швидко, їхні шоломи дотикались. — Вони не програли на морі жодної битви. Маг може влаштувати шторм, буревій, але море — це не суша, Розвіяре, море збунтується все, із дна до неба, й маг потоне, а їхні кораблі — утримаються на плаву. Вони знамениті керманичі… Великі воїни. Я не знаю навіть, коли вони брешуть, а коли кажуть правду. Їх неможливо залякати. Це страшні люди…

— Дуже добрі, — вирвалось у Розвіяра.

— Вони не люблять гекса, але ніхто не любить гекса, Розвіяре. Золоті принаймні не людожери.

Він пригадав ніч на плоту й сувої з людської шкіри, які він палив, кидаючи у вогонь жаровні.

— «Пелюстка на воді,

Сідло моєї пам’яті.

У сідлі розпочну новий день,

І завтра сходить сонце»…

У ямі, де тріщав вогонь, тихих слів неможливо було розчути під шоломом, але Яска розчула.

— Ти хочеш помститися за себе? Чи за своє плем’я? Що і кому ти хочеш довести?!

Колиска спустилась майже до самого дна й спинилась, погойдуючись.

— Це тут, — сказала Яска геть іншим, діловитим голосом. — Дивись.

* * *

Вони піднялись нагору за годину. У Розвіяра розвалювалась голова від задухи та спеки, він, зітхнувши з полегкістю, стягнув із себе шкіряний шолом і жадібно взявся вмиватись. Довге Ясчине волосся було туго заплетене на потилиці; жінка перше напилась і тільки потім змила сажу з високих білих вилиць. Жестом відпустила слуг, і ті відійшли на достатню відстань.

— Ти задоволений?

— Так. — Він випрямився, дозволяючи краплям вільно бігти по щоках. — Яско, з такою зброєю ми непереможні.

— Ні, — випнула вона вперед нижню губу. — Ніхто не буває непереможним. Пам’ятаєш, що ти казав про магів: «Це зворотний бік могутності. Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати простих людей».

— Ти запам’ятала? І пам’ятаєш досі?

— Так. Я ще пообіцяла тобі бути мудрою.

— Дотримала обіцянки, — усміхнувся Розвіяр.

Яска не відповіла на його усмішку:

— Мудрий утримав би тебе, Розвіяре.

Він обійняв її, як обіймав у юності. Притиснув до себе, погладив по голові. Торкнувся губами лоба. Вона обережно вивільнилась:

— Ти знаєш, що Лукс мені вірний? Що, крім мене, у нього нема жінок ні в замку, ні в Нагір’ї?

— Усі чоловіки так кажуть… — Розвіяр похлинувся фальшивою фразою.

Яска похитала головою, одразу нагадавши себе-дівчисько:

— Я маг, якщо ти помітив. Мені дещо відкрито… Лукс мене кохає все