Читати книгу - "Гаррі Поттер і напівкровний принц"

— Не зовсім, пане професоре, — відповів Редл. — Я цей термін вичитав в одній книжці, не збагнув, що він означає.

— Ні… ну… навряд чи в Гоґвортсі можна знайти книжку, яка б детально писала про горокракси. Це дуже темні речі, надзвичайно темні, — сказав Слизоріг.

— Але ж ви, очевидно, все про них знаєте? Тобто чаклун вашого рівня… вибачте, я зрозумію, якщо ви не можете сказати… я просто впевнений, що крім вас ніхто цього не знає, тільки ви… тому й вирішив запитати…

Майстерно виконано, подумав Гаррі — усе це вагання, вдавано недбалі інтонації, виважені лестощі, усього було в міру й не забагато. Він, Гаррі, вже володів величеньким досвідом виманювання інформації в тих, хто не бажає нею ділитися, тому відразу оцінив таку висококласну роботу. Він не сумнівався, що Редлові була дуже-дуже потрібна ця інформація; можливо, він тижнями готувався до цієї миті.

— Ну, — завагався Слизоріг, не дивлячись на Редла, а перебираючи в руках стрічку на коробці з зацукрованими ананасами, — ну, не зашкодить, звісно, коротко тобі їх описати. Щоб ти зрозумів цей термін. Горокраксом називається предмет, у якому хтось приховав частинку своєї душі.

— Я не зовсім розумію, як це можливо, — сказав Редл. Він старанно стримував емоції, але Гаррі відчував його збудження.

— Бачиш, для цього треба розщепити собі душу, — пояснив Слизоріг, — і приховати її частинку в якомусь предметі, за межами свого тіла. Тоді, навіть, якщо хтось нападе на тіло цієї особи або його знищить, особа не помре, бо частинка її душі залишиться жива й неушкоджена. Але, звичайно, існувати в такому вигляді…

Слизорогове обличчя посмутнішало, а Гаррі раптом пригадав слова, почуті майже два роки тому.

"Мене видерло з власного тіла, Я став мізерніший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів… та все ж лишився живий".

— …мало кому сподобається, Томе, дуже мало кому. Краще смерть.

Редлове палке бажання знати все було тепер очевидне; з його обличчя так і струменіла пожадливість, якої він не міг уже приховати.

— А як можна розщепити власну душу?

— Ну, — збентежено мовив Слизоріг, — не забувай, душа повинна залишатися цілою й недоторканою. Розщеплення її — це акт насильства, протиприродна дія.

— Але як це робиться?

— Через вчинення зла… найвищого зла. Через скоєння вбивства. Акт убивства розриває душу. Чаклун, що збирається створити горокракс, обертає заподіяну шкоду собі на користь: він надійно загортає відірвану частку…

— Загортає? А як?…

— Існує закляття, але ти мене навіть не питай, бо я не знаю! — закрутив Слизоріг головою, неначе старий слон, якого замучили москіти. — Невже я схожий на того, хто це випробовував би?… Невже я схожий на вбивцю?

— Ні, пане професоре, що ви, ні, — швидко заперечив Редл. — Пробачте… я не хотів образити…

— Нічого-нічого, я не образився, — буркнув Слизоріг. — Звісно, я трохи цікавився такими речами… чаклуни певного рівня завжди відчували потяг до цього аспекту магії…

— Так, пане професоре, — погодився Редл. — Я лише одного не збагну… просто з цікавості… тобто хіба один горокракс дає багато користі? Чи душу можна розщепити тільки один раз? Чи не було б краще й надійніше розділити душу на кілька частин? Бо, скажімо, якщо сім — це найпотужніше магічне число, то, може, на сім?…

— Мерлінова борода, Томе! — вигукнув Слизоріг. — Сім! Та навіть про вбивство однієї людини страшно подумати! Що там казати… ділити душу взагалі погано… а вже розривати її на семеро…

Було видно, що Слизоріг глибоко стурбований: він дивився на Редла, наче бачив його вперше. Гаррі не сумнівався, що професор узагалі шкодує, що почав цю розмову.

— Звичайно, це все тільки припущення, — пробурмотів він, — те, що ми обговорюємо, правда? Чиста теорія…

— Так-так, пане професоре, так і є, — квапливо погодився Редл.

— Та все одно. Томе… нехай залишиться між нами те, що я казав… тобто те, що ми тут обговорювали. Декому може не сподобатися, що ми вели балачки про горокракси. Це, розумієш, у Гоґвортсі заборонена тема… Дамблдор страшенно розгнівається…

— Я мовчатиму як риба, — пообіцяв Редл і вийшов з кабінету, але Гаррі ще встиг побачити на його обличчі вираз тієї несамовитої радості, якою воно засяяло тоді, коли Редл довідався, що він чаклун; ця радість не оживила його вродливі риси, а навпаки — з нею обличчя втрачало щось людське…

— Дякую, Гаррі, — тихенько сказав Дамблдор. — Вертаємось…

Коли Гаррі опинився в кабінеті, директор уже сидів за своїм столом. Гаррі теж сів і чекав, коли заговорить Дамблдор.

— Я дуже довго прагнув побачити це свідчення, — сказав нарешті Дамблдор. — Воно підтверджує мою теорію. доводить, що я мав рацію, а також вказує на те, яка ще довга дорога у нас попереду…

Гаррі раптом помітив, що всі до одного директори й директорки на портретах попрокидалися й уважно слухають їхню розмову. Один огрядний чаклун з червоним носом навіть приклав до вуха слухову трубку.

— Гаррі, — сказав Дамблдор, — я впевнений, що ти зрозумів усю важливість щойно почутого. Коли Томові Редлу було стільки років, як тобі тепер, може, на місяць-два більше чи менше, то він робив усе можливе й неможливе, щоб дізнатися, як досягти безсмертя.

— І ви, пане директоре, гадаєте, що він тоді свого досяг? — запитав Гаррі. — Створив горокракс? І тому не вмер, коли напав на мене? Він десь заховав той горокракс? Надійно убезпечив частку своєї душі?

— Частку… і, мабуть, не одну, — відповів Дамблдор. — Ти ж чув Волдеморта: він особливо хотів почути Горацієву думку про те, що буде з чаклуном, який створить більше ніж один горокракс; що буде з чаклуном, який так прагне уникнути смерті, що готовий скоїти багато вбивств, не одноразово розривати свою душу, щоб зберегти її в багатьох, схованих поодинці горокраксах. Цієї інформації він не отримав би з жодної книжки. Як мені відомо… і як, мабуть, знав Волдеморт… ще жоден чаклун не розривав своєї душі більше, ніж надвоє. Дамблдор на мить замовк, даючи лад думкам, а тоді сказав:

— Чотири роки тому я отримав доволі переконливий доказ, що Волдеморт розірвав свою душу.

— Де? — запитав Гаррі. — Як?

— Ти сам мені його