Читати книгу - "Нескінченна історія"

Хлопець кинувся бігти додому. Ранець зі шкільним причан­даллям і книжками гримотів у такт його крокам, у нього закололо в боці, але він що мав сили біг далі. Йому хотілося до тата, він прагнув його побачити.

Добігши нарешті до будинку, де вони мешкали, він на якусь мить зупинився і подивився вгору, на вікно батькової лабораторії. І тільки тепер його серце зненацька стиснув страх, бо йому впер­ше спало на думку, що тата там може вже і не бути.

Але тато був удома і, мабуть, побачив його з вікна, бо коли Бастіян піднімався сходами, вибіг йому назустріч. Він розкрив назустріч обійми, і Бастіян кинувся йому на шию.

Тато підняв його на руки і поніс сходами вгору, аж до помеш­кання.

— Бастіяне, хлопчику мій маленький, — повторював він знову і знову, — любий, хороший, маленький хлопчику, де ж ти був? Що трапилося?

І тільки коли вони вже сиділи за кухонним столом, коли хло­пець, запиваючи гарячим молоком, їв булочки, що їх тато дбайли­во намащував грубою верствою масла з медом, Бастіян помітив, яким блідим і змарнілим стало татове обличчя. Його очі почерво­ніли, а підборіддя було неголене. Однак поза тим тато виглядав достоту так само, як і тоді, коли Бастіян пішов до школи.

І Бастіян сказав про це татові.

— Тоді? — здивовано перепитав тато. — Що ти маєш на увазі, кажучи «тоді»?

— Як довго мене не було?

— Від учора, Бастіяне. Зранку ти пішов до школи. Та коли ти так і не повернувся додому, я подзвонив учителям і довідався, що тебе в школі взагалі не було. Я шукав тебе цілий день і цілу ніч, мій хлопчику. Я звернувся у поліцію, бо почав боятися найгіршого. 0 Господи, Бастіяне, що ж трапилося? Я мало не збожеволів, так журився. Де ж ти був?

І тоді Бастіян почав розповідати, що він пережив. Він розпові­дав надзвичайно докладно, і це протривало багато годин.

Батько слухав його так, як не слухав іще ніколи досі.

І розумів усе, що розповідав йому Бастіян.

Ближче до полудня він єдиний раз перебив його, та й то тіль­ки для того, аби задзвонити у поліцію: треба було повідомити, що син повернувся додому і що все гаразд. А тоді тато зготував обід, а тим часом Бастіян розповідав і розповідав. Уже звечоріло, коли Бастіян дійшов до розповіді про Живлющу Воду і те, як хотів при­нести її татові, але усе-таки не зміг, бо розхлюпав її по дорозі.

У кухні вже майже стемніло. Батько сидів непорушно. Бастіян підвівся й увімкнув світло. І раптом побачив щось таке, чого ніко­ли раніше не бачив.

Він побачив сльози в татових очах.

І зрозумів, що таки зміг донести сюди Живлющу Воду з Фан­тазії.

Батько мовчки взяв його на коліна, пригорнув і погладив по голові, і Бастіян, притулившись до тата, також його погладив.

І вони сиділи так довго-довго, а тоді тато глибоко зітхнув, по­дивився в обличчя Бастіяна й усміхнувся. Це була найщасливіша з усмішок, такої усмішки Бастіян іще ніколи у тата не бачив.

— Відтепер, — сказав йому тато якимось зміненим, цілком новим голосом, — відтепер у нас усе буде інакше, як ти гадаєш?

І Бастіян кивнув. Його серце було надто переповнене, тож він так і не спромігся щось сказати.

Наступного ранку випав перший сніг. М’яко і чисто лежав він на підвіконні Бастіянової кімнати. Від цього всі звуки, що долина­ли ззовні, здавалися приглушеними.

— Знаєш що, Бастіяне? — звернувся до нього тато під час сніданку. — Мені здається, у нас обох дійсно є привід відсвяткува­ти. Такий день, як сьогодні, випадає людині раз у житті, та ще й не кожній людині. Тому я пропоную зробити щось по-справжньому гарне. Я на один день облишу свою роботу, а ти сьогодні не підеш до школи. Я напишу вчителю пояснення. Що ти на це?

— Не піду до школи? — спитав Бастіян. — А хіба вона є? Коли я вчора проходив коридорами і зазирав у класи, там не було ні душі. Навіть шкільного управляючого.

— Учора? — здивувався тато. — Але ж, Бастіяне, вчора було свято!?* (* В оригіналі — перша неділя Адвенту (назва періоду Різдвяного посту, що по­бутує серед християн Католицької церкви та деяких протестантів, 4-а неділя до Різдва (залежно від року вона випадає в період з 27 листопада по 3 грудня)))

Хлопець замислено помішував ложечкою своє какао. А тоді тихо сказав:

— Здається, я потребуватиму ще трохи часу, щоби... Ну, щоб остаточно до всього призвичаїтися.

— Власне, — кивнув йому тато. — А тому сьогодні ми влашту­ємо собі святковий день, справжнє свято — але тільки для нас двох. Чого тобі найбільше хочеться? Ми могли би піти кудись на прогулянку, а може, ти волів би поїхати у звіринець? Ополудні ми потішимо себе пречудовим обідом — світ таких обідів іще не ба­чив. А ввечері... Нумо увечері підімо до театру!

У Бастіяна заблищали очі. Але він рішуче мовив:

— Тату, спершу я повинен зробити одну справу. Мені треба піти до пана Кореандера і сказати, що я вкрав у нього книжку. І що я загубив її.

Батько взяв Бастіяна за руку.

— Послухай, Бастіяне, якщо хочеш, я сам усе залагоджу.

Бастіян похитав головою.

— Ні, це моя справа. Я мушу зробити це сам. І найліпше не­гайно.

Він підвівся й одягнув плащ. Тато нічого не сказав, зате пог­ляд, яким він подивився на сина, був здивований і сповнений по­ваги. Ніколи досі його син так не поводився.

— Здається, — промовив він урешті-решт, — і мені знадобить­ся трохи часу, щоби призвичаїтися до змін.

— Я незабаром повернуся, — крикнув Бастіян уже з коридо­ру. — Я ненадовго. Цього разу — ненадовго.

Та коли Бастіян уже підійшов під книгарню пана Кореандера, його раптом усе-таки покинула сміливість. Він подивився крізь шибу, на якій були виведені літери з вигадливими завитками, що­би побачити, що там усередині. У пана Кореандера якраз був від­відувач, і Бастіян вирішив, що ліпше зачекати, доки той піде. Отож Бастіян став походжати туди-сюди перед крамничкою. Знову пі­шов густий сніг.

Нарешті покупець вийшов.

«Усе. Тепер — заходь!» — звелів собі Бастіян.

Він подумав про те, як ступив назустріч Ґраоґраманові в Пус­телі Барв, — і рішуче натиснув на клямку.

З-за стіни книжок, що громадилися на протилежному кінці приміщення, відгороджуючи напівтемну