Читати книгу - "ГЧ"

Але якщо впливу чергової хвилі не було помічено через п’ять хвилин, Ридан пропускав запис у своєму зошиті: ці хвилі будуть розшифровані потім, у другому турі градуювання, тепер його цікавили тільки швидкі реакції організму.

— Чому? — спитав його якось Микола. Він частенько навідував професора, з великим інтересом стежачи за його справді чарівною роботою.

— Щоб визначити загальні закономірності, — ухильно відповідав Ридан, — треба ж переходити до людини. Якщо я вивчатиму дію всіх частот, мені не вистачить життя, щоб проградуювати шкалу до кінця. Зараз потрібно з’ясувати, на яких її ділянках розташовані ті чи інші групи функцій. От коли б у мене було двадцять «ГЧ»… Та ще рано…

Це було переконливо, але… незрозуміло. Навіщо потрібні ці «ділянки»? І чому Ридан з такою ретельністю все-таки перевіряє всі частоти, боячись пропустити найменший рух стрілки?

Створювалось враження, що саме серед швидких реакцій організму Ридан шукав чогось цілком певного.

Крім того, основні закономірності вже визначилися, і їх, на думку Миколи, було цілком досить, щоб перейти до людини хоча б на найпростіших функціях. Адже не збирається Ридан уже зараз, перед другим туром градуювання, взятися до лікування якоїсь певної хвороби! Така непослідовність була б зовсім невластива професорові.

Ні… Микола бачив, що Ридан своїм спрощеним градуюванням наполегливо шукає в шкалі «ГЧ» чогось дуже простого і дуже важливого… І, здається, не знаходить. Цим і пояснюється його зосередженість останнім часом. Микола добре знав, що означає в науковій роботі шукати і не знаходити того, що неодмінно треба знайти!

Але що саме і чому з такою напруженою поспішністю шукав тепер Ридан?

Одного разу він перехопив Миколу, привів його до себе в кабінет і почав плутану розмову, змісту якої Микола довго не міг збагнути.

— Зараз ви почуєте запитання профана, — почав він з розпачем у голосі. — Скажіть, чи можна… так… змінити промінь генератора, щоб він набув… протилежного значення?

— Якого протилежного значення?

— Ну, або негативне, чи що… Миколо Арсеновичу, любий, я розумію, що кажу якісь дурниці. Але що ж робити? Постарайтесь мене зрозуміти. Хвилі «ГЧ» викликають у нервових клітинах активний стан, збуджують їх, це ви знаєте. Але фізіологія організму грунтується не лише на збудженні тих чи інших нервів і функцій, а й на гальмуванні їх. Павлов дуже переконливо показав надзвичайно важливу роль цих гальмівних явищ у нервовій системі і в житті організму. Тепер ви розумієте? Щоб справді керувати функціями, мені треба опанувати й цей процес. Хвилі нашою «ГЧ» повинні мати здатність не тільки збуджувати, але й у міру потреби гасити збудження нервових клітин, начебто паралізувати їх тимчасово… Я не знаю, що означають такі терміни в радіології, як фази, форми коливань, лінійні й нелінійні — не знаю, що… Може, є можливість використати яке-небудь з цих явищ так, щоб, не змінюючи хвилі, змінити її якість, змінити її, так би мовити, значення на протилежне?..

Розмова ця закінчилася нічим.

Миколі здалося тільки, що професор так і не торкнувся того головного й важливого, що викликало у нього таку відверту розгубленість.

А Ридан зрозумів принаймні, що потрібне йому розв’язання не криється в радіотехніці. І це вже було добре.

— Виходить, — замислено зауважив він, — щоб одержати ці гальмівні реакції, потрібні… просто інші хвилі. Дивно. Поки що я їх не знайшов. Але коли знайду, то, можливо, наші уявлення про цей процес доведеться змінити, бо це означатиме, що гальмування насправді нема, а є тільки інша форма збудження. Що ж, шукатиму далі.

І от він шукає, шукає…

Він перечитує праці Павлова, — все, що стосується процесу гальмування, ним відкритого. Все це не дуже ясно. Гальмування — процес протилежний збудженню. Якийсь зовнішній вплив, прийнятий «антенними» — периферичними нервами (Ридан уже створює нову, радіо-фізіологічну термінологію), збуджує нервовий центр, клітину? Потім збудження припиняється, і в клітині починається протилежне явище — гальмування. Чим більше збудження, тим сильніше гальмування. Стомлення. Вичерпуються запаси енергії. Це зрозуміло. Але гальмування, доводить Павлов, може іррадіювати — поширюватись, охоплювати сусідні клітини, переходити на інші ділянки мозку. Що це означає? Як стомлення може захоплювати клітини, які до цього не працювали?! Як уявити собі стомлення без роботи? Може, це хімія? Отруєння? Робота нервових елементів породжує якісь токсини, вони просочуються в навколишні тканини і уражають сусідні нервові клітини, начебто отруюють і паралізують їх? Ні, це припущення вже спростоване. Навіть у Павлова є факти, які свідчать про те, що гальмування з’являється в деяких випадках відразу, ізольовано, без попереднього подразнення сусідніх ділянок мозку.

Усе це можна пояснити, коли ми маємо справу з умовними рефлексами, цебто якимись нервовими зв’язками, що утворюються між різними і спочатку незалежними один від одного центрами мозку. Ці зв’язки, природа й реальна форма яких так і лишились нез’ясованими, створюються в процесі життєдіяльності всякої тварини. Тільки завдяки їм тварина пізнає, як поводитись, як жити, щоб не загинути.

Але в Ридана зовсім інші завдання. Він не вивчає ні рефлексів, ні взагалі вищої нервової діяльності. Він ігнорує їх. Йому непотрібні ніякі природні або штучні сигнали — побічні подразники, щоб викликати в тварини дію якоїсь функції. Обминувши все це, він збуджує безпосередньо потрібний йому центр мозку. Собака в нього починає виділяти слину, не бачачи ніякої їжі, без будь-яких умовних сигналів, лише під впливом хвилі певної частоти.

Професор провадить такий дослід. Ставить «свіжого» собаку перед «ГЧ» і дає вже знайдену «слинну» хвилю максимальної потужності. Одразу ж слина починає текти цівкою в пробірку, прилаштовану до фістули на щоці собаки — за всіма правилами павловської техніки. За кілька секунд витікання припиняється, тепер краплі падають все рідше, нарешті встановлюється рівномірне виділення слини — близько тридцяти крапель на хвилину, мабуть, максимум того, що може виробляти залоза, яка