Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Аріель і Шарад зійшли з дороги, як парії, стали навколішки і заспівали.

Кабулівала поставив одну корзину на землю і кинув жебракам гроно винограду. Аріель і Шарад уклонились до землі. Коли він пішов далі, Шарад підбіг до виноградного грона, жадібно схопив його й приніс Аріелю. Повільно пройшов буйвол, запряжений у скрипучий віз. На шиї в нього сидів голий хлопчик. Голова в нього була брита, лише на тім’ї чорнів клаптик волосся. Старик, що лежав на возі, побачив жебраків, кинув Шара-дові рисовий коржик,

— От ми й ситі,— промовив Аріель.

Поснідавши, вони поплентали вздовж дороги. Попереду, в гаю гуавових дерев, виднілися криті дерном халупи, їх стіни були вимазані глиною. На лузі, недалеко від села, вже шумів базар. Продавці фруктів, сиру, холодної води, гірлянд із квітів, риби, сушених квітів голосно закликали перехожих, напівголі діти юрмилися біля продавців іграшок — свистків з пальмового листя, розмальованих паличок, дерев’яних тріскачок, скляних ляльок.

Під деревом баель сидів сухий, як скелет, у величезній чалмі індус і грав на сопілці, надувши щоки. З його плоского кошика, хитаючи головами, підіймалися змії.

Натовп на значній відстані оточував заклинателя змій. Худенький хлопчик обходив глядачів з дерев’яною мискою, і селяни кидали дрібні монети не більше анна.[21] Рупії водилися лише в кишенях найбагатших селян.

Поряд сидів інший заклинатель змій — опасистий чоловік з чорною бородою. Граючи на довгому, потовщеному на кінці фаготі, він так надимав щоки, що здавалося, вони ось-ось луснуть. Жінки в барвистих сарі, в чадрах, з дзвінкими браслетами на руках і ногах юрмилися біля продавців шарфів і кольорових тканин.

— Добрі панове, пожалійте мене! Боже, поможи вам! Дайте мені жменьку від свого багатства, — просив сліпий жебрак з дерев’яною мискою в руках.

Звивалися акробати, співали жебраки, звучали флейти, гриміли барабани, мекали кози, ревіли осли, кричали діти…

— Чай чурі, чай?[22] — співуче закликав жінок продавець скляних та мідних зап’ясть.

У Шарада загорілись очі. Він тягнув за руку Аріеля до натовпу дітей, що оточували нехитрі іграшки. Із заздрістю подивився Шарад на маленьку дівчинку, яка, забувши про все на світі, пронизливо свистіла в тільки-но куплений червоний свисток.

Аріель також був захоплений видовищем. Після мертвотної тиші і одноманітності життя Дандарата це сліпуче світло, різноголосий гамір, яскраві, строкаті барви, рух людей, гарячий вітер, що рве шарфи, поли сарі і чадри, прапори, листя дерев вливали в нього незнайоме збудження, паморочили голову. Як і Шарад, він сп’янів од життя, що відкривалося перед ним.

Заглушуючи гамір, з дороги раптом почувся різкий звук автомобільного гудка. Пробиваючись крізь натовп, до базару повільно під’їжджала забризкана багнюкою машина, В ній сиділо кілька сагибів-англійців у білих європейських костюмах.

До Аріеля повернулась уся його обережність. Він міцно стис руку Шарада.

Автомобіль зупинився. Два сагиби з фотоапаратами врізались у натовп, який шанобливо розступався перед ними, залишаючи широкий прохід. Вони йшли прямо до Аріеля.

«Погоня!» з жахом подумав Аріель і потяг Шарада до гаю. Але не так легко було пробитися крізь густий натовп, а сагиби вже наближалися до них. Вони озиралися на всі боки, ніби шукаючи когось.

Аріель схопив Шарада і злетів у повітря.

Вибух пекельної машини не вчинив би в натовпі більшого переполоху. Весь базар ніби злився, як одна істота, в спільному крикові подиву й жаху. Багато хто попадав на землю, прикриваючи голову плащами і руками. Заклинатель змій упустив довгу сопілку з рук, і вона впала в кошик, змії зашипіли і почали розповзатися. Живі драбини акробатів розсипалися, наче карткові будиночки. Перукар залишив клієнта і з ножицями та гребінцем стрибнув у ставок. Люди душили і штовхали одне одного, перекидали корзини, намети, лізли під вози. Хлопчаки нестямно плескали в долоні і верещали.

Сагиби стояли з розкритими ротами і закам’янілими обличчями.

Коли переполох трохи пройшов, один з сагибів, містер Лінтон, сказав своєму супутникові:

— Тепер, містер, ви не заперечуватимете, що левітація існує?

— Воістину Індія — країна чудес, — відповів той, — якщо… якщо тільки ми не стали жертвою масового гіпнозу. Дуже шкода, що мені не пощастило сфотографувати політ. Але я був так приголомшений…

Містер Лінтон надіслав у мадраську газету повідомлення про незвичайну пригоду, свідками якої були кілька сот людей. Статтю надрукували з приміткою від редакції:

«Наш спеціальний кореспондент побував на місці пригоди і опитав свідків, які підтвердили факти, наведені в статті містера Лінтона. Очевидно, ми маємо справу з спритним фокусом або ж з новим безкрилим літальним апаратом. Подальші розслідування цієї загадкової справи ведуться. Особа літаючої людини і хлопчика, що її супроводжує, не встановлена».

Це повідомлення було передруковане іншими газетами і викликало великий галас і суперечку. Індуські газети прогресивного релігійного товариства сміялися з легковірних:

«Чи може здравомисляча людина двадцятого віку повірити, що якийсь юнак серед білого дня, на очах натовпу, хапає хлопчика, як шуліка курча, і летить з ним геть?»

Більшість свідків, треба сказати, була впевнена в тому, що юнак викрав дитину.

А газети і журнали брамінських консервативних «правовірних» сект використали цю незвичайну історію для посилення релігійного фанатизму. Вони писали про великі таємниці йогів, про левітацію, про чудо, видаючи невідомого юнака мало не за нове втілення