Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

Однак протягом наступного тижня Робін майже не могла спати — і не тільки через пульсуючий біль у порізаній руці, яку поклали у захисний лубок. Змусивши себе ненадовго задрімати

вночі чи вдень, вона знову відчувала товсті руки нападника, чула його дихання в себе у вусі. Іноді його очі — яких Робін не бачила — ставали очима гвалтівника її дев’ятнадцятирічної: блідими, з застиглою зіницею. Один у чорній балаклаві, другий у масці горили: дві моторошні постаті зливалися, мінилися, росли, вдень і вночі заповнюючи її думки.

У найстрашніших снах Робін бачила, як нападник мучить іншу жінку, поки сама Робін чекає своєї черги, не маючи сили ані допомогти, ані втекти. Одного разу жертвою була Стефані з розбитим обличчям. Іншим разом маленька чорна дівчинка кликала маму. Від того сну Робін з криком прокинулася в темряві, й Метью так перелякався, що наступного дня відпросився з роботи і лишився з нею. Робін не знала, що через те відчувати: вдячність чи обурення.

Звісно, приїхала мама і спробувала забрати її до Мессема.

— Десять днів до весілля, Робін, просто їдьмо зі мною, розслабишся перед...

— Я хочу лишитися тут,— відказала Робін.

Вона вже не підліток, а доросла жінка. Сама вирішує, куди їхати, де лишатися, що робити. Робін ніби знову доводилося боротися за особистість, яку в неї відібрали минулого разу, коли чоловік напав на неї з темряви. Він перетворив її з відмінниці-студентки на виснажену жертву агорафобії, з юного психолога-криміналіста — на зломлене дівча, яке під тиском рідних погодилося: робота в поліції тільки поглибить її психологічні проблеми.

Більше такого не станеться. Робін не дозволить цього. Вона майже не спить, не хоче їсти; але Робін затято трималася, відкидаючи свої страхи й потреби. Метью боявся їй суперечити. Він мляво погодився з тим, що їхати додому нема чого, однак Робін чула, як він перешіптується на кухні з її мамою, гадаючи, що Робін не чує.

Від Страйка користі не було. Він не дав собі клопоту попрощатися з нею у шпиталі, не прийшов провідати, тільки поговорив по телефону. Він теж хотів, щоб Робін повернулася до Йоркширу, безпечно зійшла зі сцени, не заважала.

— У тебе ж, мабуть, купа справ перед весіллям.

— Не смій мене опікати! — розлютилася Робін.

— Та хіба я...

— Вибач,— відповіла Робін і мовчки розплакалася; Страйк її сліз не бачив, і вона силкувалася говорити звичайним голосом.— Вибач... на нервах. Я поїду додому в четвер перед весіллям; раніше немає потреби.

Робін тепер інша людина, не та, що лежала на ліжку і дивилася на постер «Дестиніз чайлд». Вона відмовляється бути тією дівчиною.

Ніхто не розумів її рішучого бажання лишитися в Лондоні, а сама Робін не готова була пояснювати. Сукню, в якій вона була під час нападу, Робін викинула. Лінда увійшла до кухні якраз тоді, коли вона пхала сукню у смітник.

— Щоб її, цю ідіотську ганчірку,— сказала Робін, перехопивши материн погляд.— Цей урок я вивчила. Не можна стежити за людьми в довгій сукні.

Вона говорила зухвалим тоном. «Я повертаюся на роботу. Це тимчасово».

— Тобі не можна навантажувати руку,— сказала мама, ігноруючи задерикуватість Робін.— Лікар казав тримати її у спокої і піднімати.

Ні мамі, ні Метью не подобалося, що Робін читає про розвиток справи у газетах — а вона читала, ніби одержима. Карвер відмовився називати її ім’я. Сказав, ніби не хоче, щоб на неї напосілася преса, але і Робін, і Страйк підозрювали, що нова поява Страйка в цій історії дасть журналістам нову смачну зачіпку: знову Карвер проти Страйка.

— Правду кажучи,— сказав Страйк до Робін по телефону (вона старалася дзвонити йому не частіше одного разу на день),— це останнє, що нам усім потрібно. Зловити виродка воно точно не допоможе.

Робін промовчала. Вона лежала на їхньому з Метью ліжку, обклавшись газетами, яких накупила всупереч бажанням Метью і Лінди. Перед очима був розворот з «Міррору», де знову рядком надрукували портрети п’ятьох гаданих жертв Шеклвелльського різника. Шостий чорний силует — жіночі голова й плечі — представляв Робін. Легенда під цим «портретом» повідомляла: «Офісна працівниця, 26 років. Дала відсіч». Тому факту, що двадцятишестирічна офісна працівниця змогла облити вбивцю фарбою, приділяли чимало уваги. В окремій колонці якась колишня поліціянтка хвалила дівчину, що завбачливо взяла такий пристрій, а ще надрукували окремий матеріал про кишенькові сирени.

— Ти дійсно покинув цю справу? — спитала Робін.

— Я не то щоб покинув,— відповів Страйк. Робін чула, як він ходить офісом, і теж прагнула туди — хай навіть просто готувати чай і відповідати на листи.— Я лишив цю справу поліції. Серійний убивця нам не по холошах, Робін. Воно від самого початку так було.

Робін дивилася на змучене обличчя другої жінки, який вдалося вижити в руках маніяка. «Лайла Монктон, повія». Лайла теж знає, як звучить дихання вбивці, схоже на рохкання свині. Лайлі він відтяв пальці. Робін матиме лише довгий шрам на руці. Думки сердито дзижчали в її голові. Вона почувалася винною за те, що так легко відбулася.

— Шкода, що немає...

— Досить,— сказав Страйк. Голос у нього був сердитий, точно як у Метью.— Ми з цим покінчили, Робін. Я не повинен був відсилати тебе до Стефані. Я дозволив ненависті до Віттакера затьмарити мені розум, коли надіслали ногу, і ти через це...

— Заради Бога! — не витримала Робін.— То не ти намагався мене вбити, а він. Обвинувачуймо справді винних. У тебе була адекватна причина підозрювати Віттакера — текст пісні. І хай там що, лишаються ще...

— Карвер перевірив Лейнга та Брокбенка і не думає, що там щось є. Ми в це більше не ліземо, Робін.

В офісі за десять миль від Робін Страйк сподівався, що зміг її переконати. Він не розповів їй про одкровення, яке осяяло його під шпиталем після зустрічі з маленьким хлопчиком. Наступного ранку Страйк намагався зв’язатися з Карвером, але його підлеглий заявив, що Карвер зайнятий і не може прийняти дзвінок, і взагалі краще й не продовжувати. Страйк наполіг на тому, щоб усе сказати підлеглому — дратівливому і дещо агресивному. І готовий був поставити власну вцілілу ногу на те, що жодного слова з того повідомлення до Карвера не дійшло.

Вікна в офісі Страйк відчинив. Гаряче червневе сонце заливало дві кімнати, де зараз не було