Читати книгу - "Танець недоумка"

Здригнувся від власних думок. Не знаю, звідки воно в моїй голові, але це так само точно, як і те, що Нейтана Гоґа смерть спіткала від рук химери, яка мала вигляд його коханої.

Я не помітив, як опинився біля сірих броньованих дверей, що на вигляд могли б стримати стадо мамонтів. Карантинний відсік. Машинально ляскаю себе по кишенях. Те, що Нейтанова перепустка й досі в моїх штанях, видається майже дивом. Але, як подумати, нащо б Ірма його забирала… Озираюся. Під ложечкою лоскоче страх, і я, зціплюючи зуби, перетворюю його на лють. Пригадав той жах, що позбавив мене сил у палаті Окамури. Упевнений, саме тому Ірма й потягла мене туди — щоб пристрелити його раніше, ніж усі зрозуміють, що капрал уже не людина. Бо сама вона не здатна вбити химеру. Хай там як, а я жодного разу не бачив, щоб вона стріляла в щось, породжене цією планетою… І її план майже спрацював. Майже.

У дверях відсіку крихітне віконце — занадто брудне, щоб я міг нормально щось роздивитися. Хіба тільки те, що відсік великий. Кілька разів глибоко вдихнувши, прикладаю картку до замка й відчиняю важкі двері.

Перше, що бачу, — кокон у відкритій комірці шафи для зразків. Білий, як вербовий «котик».

— Ельзо!

Вбігаю, навіть не роззираючись. Хапаюся за кокон руками, але права (зграбна, як шматок пластмаси) усе псує… Нарешті продірявлюю отвір у щільній поверхні кокона, всовую туди пальці, розтягую краї… Й відсахуюсь, здригнувшись від несподіванки. Це не Ельза. У коконі Ірма.

Спершу не можу зрозуміти, як таке можливо. Потім допетрав: це — справжня. Авжеж, справжня. Від її голови, сплітаючись із волоссям, кудись ведуть тисячі ниток із ліловим сяйвом. Обличчя спокійне, як у сплячої. Дихає. Під повіками рухаються очні яблука. Можна подумати, їй щось сниться… «Проживає життя разом зі своєю копією, — думаю я, — тільки не за кермом».

Перша думка — розбудити її. Але завагався. На чиєму боці буде та, що багато років дихала одними легенями з тією Ірмою, яку я знаю? Яка втілювала її плани разом із нею…

— Вибач, — кажу вголос. — Доведеться тобі ще поспати.

— А сам хіба не втомився?

Голос пролунав за спиною. Обертаюся й сахаюсь. У дверях відсіку стоїть Ірма. Та сама. Голісінька — на ній ані ниточки. Шкіра трохи рожевіша, ніж зазвичай, і я розумію чому: грибниця створила це тіло щойно…

— Ти… — ошелешено кажу я, марно намагаючись відшукати поглядом бодай щось, схоже на зброю. — Що ти тут робиш?..

Всміхається мені, наче ми зустрілися вранці на біостанції біля кавового автомата.

— Ти вбив мене, пам’ятаєш? — Ірма незворушна, а її інтонація навіть дружня. — І я відродилася. Не думала, що ти вистрелиш, от чесно. Беручи до поваги, скільки разів я тебе рятувала, це свинство. Нє?

Вона йде до мене у своїй звичайній пружній манері — зібрана, як пантера. Її голизна на тлі звислого зі стелі коріння робить це все ще менш реалістичним. Я відступаю, не знаючи, на що чекати. Хоча яке там «не знаючи»… Я страшенно її боюся.

— Що ти хочеш?! Я просто прийшов забрати дочку!

— Вона вже не твоя! Може, це й добре, якщо згадати, що чекає на її батька. До речі, як рука?

— Де Ельза?

— Як ти здогадався, що іноді нам доводиться зберігати оригінали?

— Щоб мислити, потрібен зв’язок із людським мозком, — сказав це і схаменувся; вона хоче саме цього — втягти мене в розмову.

Ірма підходить ближче. Краще придумати щось, бо голіруч я з нею не впораюся.

— Ти ж розумієш, що можна все повернути? — запитує вона. — Твоє безсмертне тіло. Нашу дружбу. Більше ніж дружбу — ти ж хотів цього…

Її руки весь час трохи заведені за спину — це має дивний вигляд… Але щойно я це зауважую, Ірма дає мені хльосткого ляпаса. Я б устиг ухилитися, але в неї щось на пальцях! Воно торкається до мого обличчя, обпалюючи щоку й чоло. Пазури — завбільшки з кухонні ножі. Кров стікає з лоба, заливаючи очі. Я відступаю, розгублено роззираючись у пошуках хоч якоїсь зброї.

— Оте твоє тіло вилікувало б таку рану за кілька хвилин. Але ти обрав цю руїну. Де ж логіка?

Бачу. Вогнегасник. Великий — його кінчик видніється з-під коріння в кутку.

— Ти колись чула про душу? — запитую я.

Ірма не поспішає — занадто певна себе. Інакше би стрибнула і прикінчила мене.

— Читала, — відповідає вона. — У цій вашій книзі… Як Бог народився звичайним хлопцем.

— Ти про Біблію чи що?

До вогнегасника кроків зо п’ять. Лише п’ять.

— Так, — кивнула вона. — Точно. Ти теж читав?

— Ні, — кажу я й ступаю перший крок. — Але знаю, про що…

— Той хлопець народився, щоб перевірити, чи можна бути людиною й водночас перебувати понад усім тим лайном, що у ваших головах. Він міг спокійно косити бабло лікуванням і пророцтвами. Міг тижнями поспіль бухати вино — багато людей так роблять, нє?

Я кивнув і ступив удруге.

— Але він був більше ніж людина! — вела своєї Ірма. — І я теж трохи більше ніж людина! Я прожила й Ірмине життя, й життя великої грибниці, вільної від ваших слабкостей. І можу подарувати людству новий світанок, лейтенанте! Як той ваш хлопець. Немає сенсу відмовлятися від вічного життя! Хіба ви щось втрачаєте?

— Свободу вибору, — кажу я й роблю крок номер три.

Вогнегасник ліворуч. Зовсім поруч.

— Який сенс у виборі, якщо ви з ним весь час помиляєтеся? А якщо я запропоную вам ідеальний вибір…

— Цей момент у Біблії теж є, — кажу і ступаю четвертий крок. — Остання спокуса чи щось таке.

— Тож ти пам’ятаєш, чим закінчилася впертість того хлопця? Чи ти віриш, що теж воскреснеш?

Вона посміхається, і більш хижої посмішки годі й уявити. Ірма — на відстані випаду. Крапелька моєї крові згорнулася на кінчику її пазура, застигши чорною бородавкою.

— Ні, — чесно кажу я і зважуюся на останній крок. — Знаєш чому?

Розгубленість проступає на її обличчі лише на частку секунди — як тінь від птаха, що пролетів. Але мені досить.

Вогнегасник сказав низьке втомлене «бам», коли я тріснув її по коліну, й одразу проспівав протяжливе «тинь», — коли вдарив плазом по спині. Я був навіть вдячний їй за оті двадцятисантиметрові пазури — без них було б відчуття, що я б’ю беззахисну голу жінку.

Ірма звалилася мішком. Що вона встане, сумніватися не випадало. Я перестрибнув через неї й побіг до кокона справжньої Ірми. Чудовисько за моєю спиною люто верескнуло. Зірвавши чеку з вогнегасника, я, не дивлячись, зацідив у псевдо-Ірму тугим струменем холодоагенту, й вона здійнялася в нелюдському, високому стрибку. Наче мангуста. «Якщо я помилився, вона вб’є мене» — ця думка виникла окремо від емоцій, сама, і я знаю, що це правда. Відкинувши вогнегасник, чіпляюся руками за кокон справжньої Ірми. Білі, тонкі, як волосся, нитки тягнуться кудись углиб, і я боюся, що вони виявляться занадто міцними. Позаду лунає гортанний рик. Бічним зором бачу, як, змахнувши пазурами, звір кидається в мій бік, і ривком висмикую кокон із гнізда. Нитки