Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

зречемося жодної з тих добрих речей, які я щойно перелічив. Тому я пропоную не забувати про логіку навіть тепер, коли свідчення наших чуттів, як тут було дуже гарно сказано, підтверджує, що ми стоїмо коло дуба, обвішаного трупами. Це факт украй смутний і жахливий, одначе, дами й панове, з нього не можна виснувати нічого, крім його реальності. П’єр де Кюкан. до сьогоднішнього ранку святий, умить став негідником, бо виявилося, що Вальдштейн, якого він вважав за мертвого, живий. Але хіба П’єр не міг помилитися? Хіба не бувало такого, що людина, яку вже клали в труну, оживала? Ви твердите, ніби П’єр запродав вас Вальдштейнові? А дурнішого ви нічого не змогли придумати? Що б він за вас, злиднів, одержав? Коли Вальдштейнові закортіло вас вимордувати та перевішати, йому не треба було для цього купувати вас у Кюкана. Ох, люди, люди, ваш настрій мінливіший, ніж погода в квітні. Апостол правди, яким був П’єр де Кюкан, тепер, по-вашому, став брехуном. Та коли він брехун, то брехня і отой його шлюб із принцесою Лінденбурзькою! Як ви тоді можете вірити, ніби він поїхав до Італії, щоб там одружитися з тією гарненькою принцесочкою? А те, що шведи хочуть посадити його на чеський трон, — теж брехня? Трохи логіки, дами й панове, трохи логіки!

І шевальє де ла Прері вихопився на свого коня.

— Ви хочете остерегти Кукана? — вереснув Медард.

— Звичайно, хочу остерегти його про те, що ви тут куєте на нього, — відказав шевальє. — Я не дозволю, щоб такий чоловік загинув від ножа скаженої мегери, яка хоче так віддячити йому за те, що він урятував їй життя.

Він цьвохнув коня й погнав чвалом, але далеко не від’їхав, бо Лібуша блискавично розмахнулась кинджалом, якого тримала в руці, й пожбурила його в спину вершникові. Шевальє де ла Прері захитався і, не пускаючи з рук повода, повільно, ніби нерішуче сповз на землю. Лібуша підскочила до нього, висмикнула кинджал з рани під лівою лопаткою, що означало миттєву смерть, злетіла сама на коня й зникла у вечірньому присмерку. «Це таки справжня відьма, — думали нажахані веритарії, вслухаючись у тупіт її коня. — І в цьому збрехав нам Кукан, коли казав, що її без вини звинуватили в спілці з дияволом».

Через три тижні в Страмбі, столиці однойменного італійського герцогства, на piazza Monumentale — майдані Пам’ятників — герцог Страмбський, він-таки Петр Кукань з Куканя, зі своєю молодою щасливою дружиною після закінчення шлюбного обряду, який відправив сам кардинал Франческо Барберіні, папин небіж, під оглушливий радісний крик натовпу, що заповнював просторий майдан ущерть, вийшов із бронзових дверей на паперть собору святого Павла.

Вродливий, ніби юний бог, увесь — на бажання молодої — в білому, так що й справді не різнився від її дитинного уявлення про казкового принца, Петр іще ніколи не жив таким окриленим, повним життям, не мав стільки ясних, радісних думок, надій та перспектив, не відчував такої гарячої віри в те, що людський світ добрий. Герцогівна ледь спиралася на його руку, а він дивився згори паперті на свою Страмбу, про яку з тієї миті, коли ввійшов був до неї вперше вісімнадцятирічним юнаком, відчував і знав: Страмба стане містом його долі. По довгих роках невдач, програшів, злигоднів, в’язниць, ешафотів, страждань і жахів Петр вернувся до своєї Страмби як переможець, під схвальні усміхи світських і духовних можновладців, шведів і французів, та навіть самого папи.

Ні, це був не тільки його успіх, це був насамперед тріумф правди, за яку він одвіку бився, розуму, в силу якого вірив, і справедливості, поборником якої був. Він, Петр Кукань з Куканя, здобув визнання й пошану тих, хто спрямовував політику цієї частини світу, й примусив їх забрати його з табору ізгоїв, сказавши: «Ти добрий. Ти ніколи не збрехав, ніколи не підвів, ніколи не відступив перед найтяжчим завданням, поки сам уважав, що воно служить добрій справі. А тому вгорнись у горностаєву мантію й сядь спочатку на трон герцогський, який ми тобі повертаємо, а потім на трон королівський, який ми тобі пропонуємо, й виведи зневірене, стражденне людство з темряви, в якій воно заблукало з вини своїх поганих проводирів».

Певне, такі думки снувались у голові Петра Куканя аж до хвилини, коли сталось оте незбагненне, чого не зумів виразно помітити й змалювати ніхто, дарма що на ту подію дивилися сотні очей. Якась невідома особа пробралася до самого Петра і всадила йому в груди ніж — це факт незаперечний і доведений, хоч би вже самим тим, що герцог у ту мить похитнувсь й упав на коліна, на обличчі в нього з’явився вираз подиву, а на грудях виступила червона пляма.

Але це й усе, що можна сказати про ту трагедію напевне. Чи була та невідома особа жінкою, чи чоловіком, звідки вона взялась і як їй пощастило продертися до Петра крізь шеренгу найвельможніших гостей, а головне — куди вона поділась після свого вчинку і як це ніхто не вхопив її за комір?

Усієї цієї низки дивних обставин, навіть загадок ніхто ніколи не з’ясує. Свідки всі без винятку погодилися тільки на слушному твердженні, висловленому кимось дуже мудрим: замах на герцога-новоженця стався так несподівано, що перше ніж хтось устиг повірити, герцог уже лежав навзнак, розкинувши руки, й широко розплющеними очима дивився на прозоро-чорну тінь смерті, схожу на постать жінки, такої велетенської, що вона, схиляючись над ним, затуляла собою сонце.

Як тільки вбитого перенесли до палацу Гамбаріні, Франта Ажзавтрадома зміркував, що після Петрової смерті йому тут, серед чужих панів, робити нема чого: герцог Ліндебурзький, чиї честолюбні надії вмерли, кипів гнівом на оту — за його словами — чеську потолоч, бо переконаний був, що Петр став жертвою інтриг своїх заздрісних співвітчизників, а в бідолашної принцеси Елізи, чиє подружжя з Петром тривало всього кілька хвилин, саме стільки, скільки вони йшли від вівтаря до паперті собору, потьмарився розум. Не те щоб вона зовсім збожеволіла, ні, просто, як кажуть учені, порушилась її розумова рівновага. Але цього було досить: сердешна не говорила і не думала ні про що, крім того, що втрималось на поверхні її затьмареної свідомості: що в Петровій смерті винна