Читати книгу - "Пульсари"

— Що за ґвалт? Де старша акушерка?

Від гурту відділилась тінь у білому халаті й масці, невпевненою ходою наблизилася до Марії.

— Хлопчик… — ледь почулося з-під маски.

Акушерка нервово зав’язувала вузлики на своєму поясі і за кожним вузликом збентежено зітхала.

Марія тепер і сама бачила, що на столі лежав хлопчик. Куди ж лікарка дивилася? Перед вживленням ембріона вона за спеціальним тестом мусила перевірити, до якої статі він належить. Ну і що тепер робити з дитям? Немає батька, який би, дізнавшись про народження сина, стрибав на радощах, потрясав гори величальними одами, гнув труби, поклавши їх собі на шию, а звикнувши до щастя, гордо возив колясочку і складав колискові. Немає хлоп’яті в підземеллі жодного товариша ні по роботі, ні по кулачних боях, ні по футбольних іграх. І довго ще не буде. Бо живуть тут лише служительки часу, багато з яких тут і народжені, і гадки не мають, що до епохи крилатих ракет людство ділилося на сильну й слабку половину. Тому й сприймають появу хлопчики, як родову патологію. Лише переляк акушерки усвідомлений — вона розуміє, що в блоці відтворення службового персоналу трапилася виробнича помилка, що хлоп’я доведеться…

— Що робитимемо? — строго запитує Марія акушерку. Не посилається на статут, який дозволяє використовувати на варті часу виключно жіноцтво. Лише запитує. — Я не візьму гріха на душу, — стишує вона голос, боячись вимовити наступне слово.

 — І я не можу, краще вбийте мене саму, — відповідає акушерка.

— Ану, баби, марш по своїх кутках! — кричить Марія, відчуваючи, що наказ її звучить невпевнено, бо голос тремтить, та й сама вона на грані розпачу.

«Баби» неохоче розходяться.

Акушерка й Марія стоять розгублені. Та ось дитя ворухнулося, зморщилося, пхикнуло. Марія зиркнула на великий термометр, що висить у кутку зали, знову перевела погляд на хлоп’я.

— Якось буде, — нарешті промовляє вона. — Вважатимемо Чапу, — киває на новонародженого, — патологією. Це нам дає право на роздуми упродовж тижня.

Акушерка загортає Чапу у пелюшки, сповиває за всіма правилами, немов то — повноцінна дівчинка, і, трепетно пригорнувши біленький кокон до грудей, поспішливо несе у бокс для новонароджених.

Збентежена Марія вирішує не заходити зараз до головного блоку — нехай трохи вляжуться пристрасті, не хочеться їй згарячу… адже є ще час для роздумів…

Вона прихилилася до стіни і з задоволенням відчула прохолоду і вогкість її поверхні. Шайтан, котрий щойно робив з її мозку тютюнову потерть, облишив своє заняття, дав перепочинок. Мох на стелі, прозорий і легкий, мов дозріла кульбабка, вичавив краплину підземної роси, і жовті промені штучного світла грайливо обходжували її, переконуючи, що натрієве світло таке ж натуральне, як сонячне, а може, й перевершує його в природності.

«Мабуть, це і є старість», — Марія над силу ступила перші кроки і з подивом почула, як хтось уголос розмножував ще й не мовлене слово, наголошуючи на шиплячих звуках. «С-с-старіс-с-сть», — шелестіло уздовж підземного коридора, який вона уперто долала, сподіваючись наздогнати суфлера-ясновидця. Прислухалася. Аж воно черевики човгають, добуваючи звук з каменю.

Роззулася. Задоволено ступнула в калюжу, що утворилася під необлицьованою стіною. Приємна прохолода розлилася по тілу, нагадавши дитинство, околицю містечка, зливу, скупані дощем і осяяні сонцем будинки, вулицю, підперту з одного боку вітродвигуном, а з другого — високою тополею, і казкову дугу веселки над головою; ноги самі несуть тебе по пінястих потічках, по теплих, грузьких баюрах, веселка колесом біжить попереду, усміхається і пропонує на вибір кольорові літа…

Дійшла до апаратної. За пультом куняла бабуня з пишним волоссям фарбованої блондинки. Марія кашлянула.

— Ну що там?

— А що може бути? Радіації ще на тисячу років вистачить. А тут вогко. Ревматизм розгулявся. Чи скоро мені підміну виростиш? Не хочу я вже ні бачити, ні знати, що діється навкруг. — Бабуня вийняла губну помаду і навпомацки повозькала навколо рота.

«Звичка, доведена до автоматизму» — констатувала Марія.

— Потерпи, Зоєчко. Без нас ковчег потоне…

«Сили таки вичерпуються», — вже вдруге сьогодні Марія подумала про старість.

— А давай виростимо хлопця, — раптом запропонувала бабуня. — Адже це, — тицьнула вона помадою у шафи з приладами, — чоловіче діло.

«Ніби я того не хочу», — сердито подумала Марія, а вголос сказала:

— Лише через тисячу років, як на поверхні спаде радіація… Тоді знадобляться чоловічі руки. А нині, ти ж сама знаєш, наше існування запрограмоване на економне, — бо допомоги чекати нізвідки, — зберігання лелечих дарунків. Тридцять три служительки часу підростають… Стільки ж працює… А решта, такі, як ми з тобою, доживають свій скорботний вік. І ти не бунтуй підземелля, не порушуй монастирський ритм. Бо вкинь тільки сюди мужика… — Марія злякано прикусила язик, пригадавши, що його вже «вкинуто»…

Зоя кашлянула, ховаючи посмішку, а потім закахкала, немов злякана качка.

— Скажу по секрету, ках-ках-ках, — то я переставила дві колби. І черговій молодиці ужившій сина. Так що чекай іще парубка. Не будеш же ти його знищувати… — Зоя злорадно закахкала, ніби усе життя мала на тілі пір’я і плавала, ловлячи ряску.

«Отака підлість, — здивувалась Марія. — Адже знає, що життєві ресурси підземелля обмежені, що не маємо права вичерпати їх раніше, ніж радіація на поверхні дійде норми, бо тоді загинуть нащадки, яких зараз охороняємо в колбах. Знає і…»

— Тільки материнський інстинкт допомагає нам витримати цей режим, а чи змогли б його витримати чоловіки — невідомо! — різко