Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

З цими словами диннеші розчинився у м’якому сяйві, яке за кілька секунд згасло. Ріана повернулася до Шимаса:

— І що то за факт, який від нас приховали?

— Це стосується Ґвифіну. Він не один-єдиний, як Кейґант. У кожного світу є свій, окремий Ґвифін, і диннеші, що мешкають там, можуть лише вірити в існування Творця. Або ж не вірити.

— Зрозуміло. Сестра Івін так і думала… Отже, професоре, — тон відьми став діловим, — ви не їдете зі мною?

Він зітхнув:

— Та ні, все-таки їду.

Ріана пильно подивилася йому в очі.

— І що ж змусило вас передумати? Чи ви просто кокетували? Набивали собі ціну?

— Аж ніяк, — похитав Шимас головою. — Я не хочу нікуди їхати… але мушу. Диннеші сказав, що на Ініс на н-Драйґ ми здобудемо нове знання. А хіба ж я можу пройти повз таку нагоду? Ніколи б собі цього не пробачив. Він піймав мене так само, як вас — на обіцянку слави.

Її щоки знову спалахнули.

— Дурниці! Я погодилась відразу, ще до того, як він про це згадав. На відміну від вас, я ні секунди не вагалась.

— А коли так, — не поступався Шимас, — то розвійте мої сумніви. Скажіть, що негайно повідомите інших відьом про нашу зустріч із диннеші.

Ріана відвела погляд.

— Тоді багато сестер вирушить на Ініс на н-Драйґ. Навряд чи це входить у плани світлоносця. Якби він хотів надіслати туди цілий загін, то звернувся б не до мене, а до найстарших.

Шимас кивнув:

— Я так і думав. Передовсім ви дбаєте про те, щоб ніхто вас не випередив, не вкрав вашу славу. Але ж це безвідповідально, леді Ріано, хіба не розумієте? Якщо, не дай Диве, ми загинемо…

— Тоді слідом за нами прийдуть інші, — урвала його Ріана, сердито зблиснувши очима. — Я не така безвідповідальна, як ви думаєте, професоре. Сьогодні ж напишу звіт про нашу розмову з диннеші й надішлю на Тір Мінеган. Тільки не найстаршим, а до свого помешкання в Тах Ерахойді. Якщо з нами щось трапиться, сестри прочитають мої записи і про все дізнаються.

— А як ви поясните, що не збираєтесь їхати в Дин Гаїл?

— Просто скажу, що передумала й вирішила побувати на Драконячому острові. От і все. — Вона замовкла й ненадовго задумалась. — Зате з Колвином можуть бути проблеми, доведеться переховувати його від сестер. На щастя, всі впокорені надзвичайно слухняні. Винайму кімнату в найближчому трактирі, накажу там чекати мене, і він чекатиме хоч до скону. Так само вчиню в Блахіргу й Вантайні. Добре, що лише в цих двох містах на нашому шляху є відьми.

— Отже, ви пропонуєте їхати до Вантайна? — запитав Шимас.

— Так, — відповіла Ріана. — Це на той випадок, якщо на півдорозі ви знову передумаєте. Тоді я матиму запасний варіант в особі Айвен вер Мейґлан. — Вона коротко розсміялася. — Жартую, професоре. Просто нам не варто повертатися в Еврах. Звичайно, це більший порт, ніж Вантайн, і там було б набагато легше найняти корабель до Ініс на н-Драйґу. Проте в Евраху є сестра Айліш — а вона з біса розумна, дуже допитлива і може щось запідозрити. Краще триматись якнайдалі від неї.

Піднявшись по трапу, Ейрін ступила на палубу корабля й повернулася до Шайни, що йшла слідом за нею.

— Ну от, я вже на мінеганській землі. Ти дотримала слова перед моїм батьком.

Шайна ствердно кивнула, хоч і почувалася трохи ніяково. Формально вона виконала свою обіцянку, але не могла позбутися думки, що таке виконання скидається на шахрайство — бо ж до Тір Мінегану ще залишалося понад сім сотень миль морського шляху.

— Та годі вже, Шайно, — сказала Івін, яка відтепер перебрала її повноваження. — Не турбуйся, все буде гаразд. Лишилося вже небагато. Ми будемо в Абервені раніше, ніж ви вернетеся в Тахрін.

Шайна в цьому не сумнівалася. Навіть за звичайних умов подорожі морем були швидші, ніж суходолом, а за сприяння відьом, що вміли керувати вітром, кораблі взагалі летіли мов на крилах. Тож ці сімсот з гаком миль через Коннахтське море до Тір Мінегану і справді будуть коротші за ті двісті, що розділяли порт Рондав і катерлахську столицю.

Передостанньою пасажиркою, що піднялася на корабель, була Фіннела. По трапу вона йшла повільно й обережно, однією рукою притримувала пишні спідниці, а іншою міцно хапалася за поруччя, та ще й удавалась до чарів, щоб зберегти рівновагу. Остання, Ронвен, так боялася стати на східці, що рудобородий здоровань-капітан мусив підхопити її на руки й перенести на корабель.

Поставивши злякану дівчинку на палубу, він басовито мовив:

— Вітаю на облавку „Фанлеоґа“, ласкаві пані. Тепер прошу за мною, покажу ваші каюти.

Більшість відьом пішли слідом за капітаном, а біля трапу залишились тільки Шайна, Ейрін, Етне та Фіннела з Ронвен.

— От і все, — сказала Шайна. — Я вже піду, не буду вас затримувати. — Вона обняла Ейрін. — Щасти тобі, сестро. Хай береже тебе Див.

— І тебе, Шайно, — відповіла Ейрін. — І всіх вас, — додала вона, поглянувши на причал, де були Ґвен, Бренан, Мораґ та Шаннон, які не стали підніматися на корабель.

Попрощавшись, Шайна зійшла на берег і приєдналася до брата й сестер, що залишались у Катерласі. Етне, Фіннела та Ронвен відразу ж пішли влаштовуватись у своїх каютах, а Ейрін ще трохи затрималася, щоб наостанок помахати рукою леннірським ґвардійцям, які вишикувалися з правого краю причалу. Їй таки вдалося переконати лейтенанта аб Тревора, що немає потреби супроводжувати її далі, бо