Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Поки Аріель роздумував, аероплан був уже зовсім близько. Льотчик не міг не помітити Аріеля й Шарада. І Аріель раптом вирішив піднятись над літаком і пропустити його під собою.

Коли аероплан пролітав під ними, Шарад гукнув:

— Дада, опускайся на крило!

Аріель за шумом мотора не чув голосу Шарада, але він і сам вирішив опуститись на крило. Тут найкраще сховатися від пострілів, якщо люди стрілятимуть в них. Прискоривши політ, Аріель знизився до поверхні фюзеляжу, не випускаючи з рук Шарада.

Лише після того, як Шарад учепився за виступ, Аріель ослабив свої напружені руки, а потім і сам в думці «сів» на крило, від чого аероплан злегка пірнув. Тепер Аріель міг відпочити. Проте з обережності він ще раз «зробив невагомим» своє тіло і, летячи над Шарадом, зв’язався з ним рушником. Тепер вони могли летіти «повітряними зайцями».

Шарад був у захопленні. Нарешті під ним тверда опора. Правда, металева поверхня нагрілась від сонця так, що пекла тіло, але з цією незручністю можна було миритися. Головне те, що вони летіли на північ, до Бенгалії, тримаючи курс уздовж берегів Бенгальської затоки. Чудово. Вони можуть далеко полетіти, не витрачаючи сил. Мабуть, це поштово-пасажирський аероплан лінії Мадрас—Калькутта.

Аріеля непокоїло одне: що робитимуть пасажири, якщо помітять його і Шарада? І він був насторожі.

Минуло, мабуть, не більше як півгодини, коли над краєм правого крила, біля кабіни, з’явилася голова в пілотському шоломі й окулярах. Аріель з хвилюванням стежив за головою в шоломі. Чи не з’явиться рука з револьвером? Але незабаром голова зникла під крилом і не з’являлась. Може, люди радились. Льотчик, напевне, звернув увагу на поштовх і збільшення ваги аероплана.

На обрії з’явився маяк, круглий купол обсерваторії. Щось дуже знайоме… І раптом Аріель скрикнув: він пізнав Мадрас,

Аріель не мав ніякого життєвого досвіду, ніяких практичних знань. Як жорстоко він помилився! Аероплан летів не на північ, а на південь — у Мадрас. Ну, звичайно! Адже океан ліворуч. І як це він не додумався!

Аріель схопив Шарада, який нічого не тямив, і кинувся вниз. На щастя, під ними були густі зарості бамбука та очерету.

Оглушені ревом мотора, вони деякий час не чули один одного.

І лише тоді, коли шум у вухах стих, Аріель пояснив Шараду, чому вони так раптово залишили аероплан.

— Тепер ми зробимо розумніше. Дочекаємося туману або присмерку і непомітно опустимось на аероплан, що летітиме на північ. Удруге я вже не помилюсь.

Хотілося їсти, але ж в Дандараті вони так звикли голодувати! Шарад пожував молоді паростки очерету. Боячись потрапити до рук ворогів, вони не виходили з свого сховища.

Надвечір небо заволокло хмарами. Вночі пройшов дощ, а на ранок піднявся густий туман. І раптом в тумані почулося гудіння моторів. Аріель і Шарад, міцно зв’язавшись рушником, піднялись у повітря. Сідати на крило в тумані було важко і небезпечно. Аероплан мало не збив їх, і тоді Аріель метнувся вбік, пролетів уперед. Довелось, напружуючи сили, наздоганяти його.

Це, нарешті, вдалося. Тепер Аріель обережно опустився на крило, і воно дало ледве помітний крен.

Вони летіли майже весь день, страждаючи від спеки, спраги і голоду, але з кожною годиною, з кожною хвилиною вони відлітали все далі од ненависного Дандарата і страшного Пірса.

Надвечір знялась гроза. Літак немилосердно кидало. Він пірнав у повітряних ямах, підіймався на гребені повітряних хвиль.

Під час одного сильного пориву Аріеля й Шарада скинуло з крила. Наздогнати аероплан в Аріеля невистачило сил, і вони почали спускатися на землю.

— Цього разу нам пощастило відлетіти далеко, Шарад, — сказав Аріель.

Ще в повітрі вони побачили руїни довгої будівлі без даху. Аріель і Шарад приземлились на купу щебеню в одній з кімнат цієї будівлі, сполохавши цілу хмару кажанів, що тулилися по кутках. Кажани довго літали, поки, нарешті, не заспокоїлись. Втікачі знайшли місцинку, захищену від дощу і вітру, обнялись і заснули.

На світанку Аріель піднявся перший, намагаючись не розбудити Шарада. Він виліз через пролом у стіні ї глянув навколо.

Сонце ще не сходило. Клапті легкого туману повзли над землею, як нічні привиди, налякані першим подихом ранку. Рослини були вкриті великими краплями роси. Руїни незграбної будівлі надавали місцевості похмурого вигляду. Потворне дерево ашат простягло своє товсте чіпке коріння крізь зяючі тріщини в стіні. Серед квітучих чагарників де-не-де височіли уламки цієї стіни. Два напівзруйнованих стовпи вказували на місце колишніх воріт. Від них до берега річки йшла алея з дерев шишу. Під тінню вікових деодарів виднілись пагорки, схожі на могили. В тумані виблискував ставок з розмитими берегами. Вода з нього витікала струмками, а його дно було ложем для коріння коріандру. Запах його квітів сповнював увесь сад. За межею саду починалось невелике кукурудзяне поле, край нього стояла халупа, вкрита соломою. Глиняні стіни потемніли від злив.

Світанок обарвив туман. Защебетали пташки, ожили воронячі гнізда. Перший промінь сонця засвітив діамантом росинку на листку. Аріель задивився на блискотливу точку. Але вона раптом зникла. Жадібне сонце випило її. Аріелю стало сумно. Краса і радість минають так швидко… Сівши на камінь, він задумався.

День тільки пробуджувався, і його звуки та шелест заважали зосередитись.

З халупи за кукурудзяним полем вийшов старик у самому дхоті і, наспівуючи, почав свою щоденну ранкову роботу — він обмазував свою хату свіжою глиною.

Незабаром з халупи вийшла дівчина-підліток у сизому сарі, яке колись було голубим. Чорне волосся дівчини було