Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

Домофон деренчав, як навіжений. Хазяйка квартири пробігла вітальнею, відчинила двері. На порозі стояла Палліна — пополотніла, тремтить. Її розпачливі очі сповнені сліз і страждання. Степ підійшов до неї. Вона подивилась на нього, стримуючи оте перше ридання.

— Полло загинув.

І обійняла його, намагаючись знайти у ньому те, що вже не могла знайти ніде. Свого друга, свого хлопця, з його веселим дзвінким реготом. Вони одразу ж побігли до Теплиць разом з Бабі, на її «Y10», нещодавно подарованій батьками. Всі втрьох, у цій машині з її запахом новизни, який набував присмаку мовчазного страждання. Потім вони побачили. Мерехтливі вогні довкола місця, де все це сталося. Мотоцикл їхнього друга. Ненависну уніформу й поліцейські машини довкола Полло, розкинутого на землі, не здатного вже сміятися, жартувати, брати на кпини, плести нісенітниці. Хтось щось вимірював там метром. Кілька хлопців стояли й дивилися. Але ніхто не міг би побачити чи виміряти те, що зникло. Степ мовчки нахилився над другом, погладив його по щоці. За багато років дружби вони ніколи не вживали цей лагідний жест, він був недозволений. Потім прошепотів крізь сльози: «Я сумуватиму за тобою». І тільки один Бог знає, наскільки він був тоді щирим.

Каву випито. Раптом нестримно захотілося почути, як Полло читає «Спортивний кур’єр» — цей вайлуватий тип, який лякав його хатню помічницю, який вривався вранці до нього додому й будив його, який ішов по життю, регочучи й створюючи шарварок повсюди. Потім спитав себе, відколи він більше не їв канапок з лососем. Віддавна. Власне, з того дня. Але чомусь зараз не хотілося такої канапки. Може, тому, що якби справа була в канапці, він міг її мати.

Бабі подивилась на подарунок, що придбала для Палліни. Він стояв на столику, загорнений у червоний папір із золотою стрічкою. Вона уважно його вибирала, він точно сподобається подрузі, дорого коштував. Однак він досі тут. Вона не подзвонила подрузі, вони давно не чулися. Скільки всього змінилося між нею та Палліною. Вона була не такою, як колись, вони почувалися незручно, не виходило розмовляти. Можливо, через те, що після школи вони обрали дуже різні шляхи. Вона — економіку та комерцію, а Палліна — Інститут графіки. Їй завжди подобалось малювати. Згадались усі ті записки, що Палліна надсилала їй під час уроків. Карикатури, кумедні фрази, коментарі, обличчя подруг. «Вгадай, хто це?» Вона малювала так добре, що Бабі одразу ж вгадувала. Дивилась на малюнок, підводила очі й одразу ж знаходила оригінал. Однокласницю з випнутим підборіддям або ж трішки клаповуху чи з занадто широкою усмішкою. І сміялися здалеку, просто однокласниці, великі подруги. Кожна дрібничка підходила для того, щоб дістати нове зауваження. Вони майже пишалися цими веселощами, цими не надто прихованими усмішками.

А потім — той вечір, і наступні дні, і весь наступний місяць… Довгі мовчання, сльози. Полло більше не було, і вона не могла цього усвідомити. Аж поки їй одного разу не потелефонувала матір Палліни. Бабі побігла до неї. Знайшла її — розпластану на ліжку, вона блювала. Випила пів пляшки віскі разом з упаковкою валер’янки. Суїцид для бідних — так назвала це Бабі, коли побачила, що подруга повернулась до тями. Палліна розреготалась, потім заридала в її обіймах. Мати залишила їх самих, не знаючи, що робити. Бабі погладила її по голові.

— Ну ж бо, Палліно, не роби такого. Ми всі переживали жахливі періоди, всі ми хоч раз замислювались про те, щоб покінчити з усім цим, що жити не варто. Але як забути рогалики від «Монді», і піцу від «Баффетто», і морозиво «У Джованні»?

Палліна усміхнулася, витерла сльози й шморгнула носом.

— Я теж, коли ми розійшлися з тим покидьком Марком, думала, що мені не жити, що я просто не зможу, що сенсу в житті більше немає. Але потім оговталась, ти мені допомогла, ти виводила мене у світ, і я зустріла Степа. Звісно, зараз мені хочеться придушити його з тими його манерами, але все на краще, ні?

Вони розреготалися. Палліна ще якийсь час схлипувала між сміхом, Бабі дала їй хусточку, щоб витерти очі. Але з того дня щось між ними почало змінюватися, щось тріснуло. Вони рідше чулися телефоном, а коли чулися, то не було особливо чого розповідати.

Можливо, це тому, що з часом ми відчуваємо прикрість за те, що одного разу були занадто слабкими перед другом. А може, тому, що завжди вважаємо, що наш біль — унікальний, його ніхто не розуміє, як, власне, і все інше, що нас стосується. Ніхто не вміє кохати так, як ми, ніхто не страждає так, як ми. І навіть живіт — «це ж у мене він болить, не в тебе».

А можливо, Палліна так ніколи й не пробачила Бабі того, що вона тоді пішла на свято зі Степом. Степ, котрий — якби тільки він був там — не дозволив би Полло змагатися, Степ би його врятував, не дозволив би померти, адже був його янголом-охоронцем.

Бабі пильно дивилась на подарунок. А може, були ще якісь причини, більш потаємні, більш складні для розуміння. Треба їй зателефонувати. У Різдво ми мусимо бути добрішими.

— Бабі! — голос Рафаелли.

Вона подзвонить Палліні пізніше.

— Так, мамо?

— Можеш підійти на хвилинку?

Бабі пішла до неї. Рафаелла усміхнулась їй.

— Дивись, хто до нас завітав.

На порозі стояв Альфредо.

— Привіт, — Бабі трішки зашарілась.

У цьому вона не змінилась. Коли віталася з ним, і сама про це подумала. Можливо, у цьому вона ніколи не зміниться. Альфредо спробував сказати щось заспокійливе:

— Тут жарко.

Бабі усміхнулась.

— Так.

Мати залишила їх наодинці.

— Хочеш, поїдемо подивимось виставку вертепів на площі Дель Пополо?

— Так, чекай, я тільки щось накину. Тут тепло, а от надворі має бути зимно…

Усміхнулись одне одному. Він стиснув її руку. Вона усміхнулась йому змовницьки. Потім пройшла коридором. Як дивно, вони багато років мешкали в одному житловому комплексі і не познайомились раніше.

— Знаєш, я дуже багато вчився останнім часом, мусив готуватись до захисту диплому, до того ж нещодавно ми з моєю дівчиною розійшлися.

— Я теж.

— Ти теж готувалась до захисту? — усміхнувся він.

— Ні, я теж залишила свого хлопця.

Насправді Степ цього ще не знав, але вона рішення вже ухвалила. Важке