Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 32

                                        Женя

 

Не знаю скільки пройшло часу. День? Два? Більше? Можу рахувати лише за кількістю власних істерик. Вже тричі я кидалася на стіни, лупцюючи їх кулаками й ногами, волаючи, щоб мене звідси випустили. І тричі цей істеричний стан паніки та повного розпачу змінювався спустошенням та апатією, коли я годинами валялася на підлозі, жаліючи себе.

От і зараз я лежу під стінкою, байдуже витріщаючись в стелю.

Напевно, добре, що мій біосинтезоїдний організм здатний тривалий час обходитися без їжі. Але мій розум навряд чи витримає, якщо мене триматимуть в цьому карцері цілодобово, тижнями, чи місяцями. Боюся, божевілля мені тоді не уникнути.

Не хочеться.

Небо, як же хочу до своїх на-агарів. Як же я хочу знову опинитися в їхніх обіймах, відчути їх дотики, відчути себе у безпеці.

Цікаво, ця гадина чорнява вже вийшла з ними на зв'язок? Що запропонувала? Що вимагала? Що вони відповіли?

Від невідомості їде дах.

Може, вони вже взагалі полетіли? Може, взагалі не помітили мого зникнення?

Хто я для них?

Розпач стискає серце розпеченими клешнями.

Я вже втомилася кричати в порожнечу. Ніхто не приходить на мій поклик.

Що мені робити?

Мені не вистачає сил, щоб самостійно вибратися назовні. Я вже намагалася. Знову мало не зламала руку. І нога дуже болить.

Результату нуль.

Я настільки звикла вже до вібрівної гулкої тиші моєї камери, що сторонній шарудкий звук, який раптово лунає поруч зі мною, спочатку здається мені плодом моєї уяви.

Проте я завмираю, прислухаючись. Навіть дихання затримую.

І знову чую це. Прямо за стінкою, поряд зі мною щось шурхотить. Повернувши голову, я тепер навіть можу роздивитись через напівпрозору серцевину однієї з граней темну нечітку тінь. Вона копошиться там, безладно тицяючись у стіну. А потім я взагалі чую низьке бурчання і стрекотіння.

Чорт. Що це? Чи розумне воно взагалі?

Перекотившись на живіт, я обережно відповзаю від стіни.

Істота зовні, мабуть, теж якось уловлює мою активність, бо завмирає і, як мені здається, теж відсувається геть. За стіною запановує насторожена тиша.

Воно мене боїться?

− Гей, ти хто? − видавлюю я з себе мовою Імаран.

У відповідь лунає щось, що схоже на суміш цвірчання зі зляканим скавчанням.

Може це звірятко якесь місцеве?

Навряд чи воно здатне завдати мені шкоди через стіну. Зате може хоч якось скрасити мою самотність.

− Не бійся. Я не страшна, − бурмочу, підсуваючись назад.

Знову цей жалібний стрекіт-скавчання. Істота за стіною повільно, наче обережно, підбирається ближче.

− І хто ти такий? − прикладаю я долоню до того місця, де бачу його тінь.

Невідоме звірятко щось знову бурчить у відповідь, знову беручись шурхотіти за стінкою. Скребе щось. Немов підкоп риє. Ото було б добре.

− Ех, якби ти міг мене звідси випустити, − хмикаю я невесело.

− Ур-р-р-р, − доноситься до мене.

− Що ти кажеш? Постараєшся? – вдаю, що почула позитивну відповідь. – Тоді я тебе щосили обійму на радощах. Як тебе звуть, до речі?

− Стр-р-р-р-р, − стрекоче мій невидимий «співрозмовник».

− Добре, значить будеш… Тряскальцем.

Знаю, що не дуже оригінально, але й він мене навряд чи розуміє.

− Отже, будемо знайомі, Тряскальце. А мене звуть Женя, і я тут сиджу, закрита, уже чорт зна, скільки часу. Знаєш, як це тяжко? Я вже тут скоро з глузду з'їду. Он із тобою вже спілкуюся, а ти мене навряд чи розумієш. От би вибратися звідси. Допоможи, якщо можеш.

Поки я говорю, шарудіння за стінкою стає інтенсивнішим, і поступово перетворюється на монотонний гул. Звучить настільки моторошно, що я замовкаю, здивовано хмурячись.

Від цього гудіння раптом починає закладати вуха. Звук входить у резонанс з вібрацією повітря в моїй камері, підіймаючи моє волосся дибки.

Ой-ой, щось мені страшнувато стає. Даремно я це звірятко приманювала. Це точно воно зараз робить.

Я вже навіть збираюся спробувати заспокоїти істоту за стінкою, але тут помічаю, як від підлоги вгору по одній із граней біжить тріщина. І вся стінка починає дрібно тремтіти.

Чорт. Зараз трісне і розлетиться вщент, як скло.

Різко схопившись на ноги, я ледве встигаю відбігти у протилежний кінець своєї камери. І стінка справді вибухає, обсипаючись купою осколків.

Декілька дрібних навіть мене зачіпає. Але я ледве помічаю ці жалючі уколи, на всі очі витріщаючись на істоту, що влаштувала цей погром.

Еге ж. Могла б і здогадатися.

Воно схоже на…. гусеницю. Найбільше на гусеницю Papilio. Я колись бачила в інтернеті цих цікавих красивих створінь. У них на розширеному грудному сегменті зверху наче очі змії намальовані. У Тріскальця я такого малюнка не помічаю, до того ж колір у нього ванільно-жовтий, а не зелений, але загальний вигляд все одно досить схожий. Особливо зараз, коли воно стоїть ось так на хвості і, судячи з усього, теж витріщається на мене. І розмір у нього, як у лабрадора. А на хвості видно дивний шишкоподібний наріст. Щось подібне я вже теж десь бачила.

Здається, я справді перебуваю на Імаран.

− Привіт, − посміхаюся одними губами. − Ти справді зміг мене визволити. Я вражена і дуже вдячна. А тепер дозволиш мені вийти?

− Ур-р-р? – схиляє голову набік, рухаючи масивними мандибулами. А потім плавно опускається на всі свої численні ніжки й прямує до мене.

Ой-ой. Тепер я зовсім не впевнена, що хочу з ним знайомитися. Моторошно якось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно