Читати книгу - "Калькуляція зірок"

— Ще краще: Ось клуб Леді Астронавтів.

ДВА АСТРОНАВТИ ТА АСТРОНАВТКА ЛЕТЯТЬ НА МІСЯЦЬ

Канзас-сіті, KS, 20 липня 1958 р. — Двоє чоловіків, які в понеділок вперше летять на місяць, можуть виявити, що ходьба — не найкращий спосіб переміщення. Відповідь може бути — краще стрибати як кенгуру. Поки вони вивчають поверхню, леді-астронавт, доктор Ельма Йорк буде тримати домашнє вогнище, яке палатиме у кораблі на орбіті навколо Місяця, чекаючи на їх повернення.

Сьогодні я лечу в космос.

Все, що стосується сьогодні, яскраве тим, що ніщо інше в житті не може з цим зрівнятися. Моє весілля з Натаніелем з часом звелося до серії знімків та захоплених моментів, упакованих у серпанок радості.

Але сьогодні світло, що сяє над яєчним жовтком у моєму сніданку, містить найбільш яскраві жовто-оранжеві відтінки. Це останній прийом їжі, який я з'їм, перш ніж летіти в космос. Лебуржуа і Терразас сидять навпроти мене, і ми обговорюємо останні деталі перед польотом. У кімнаті є фотограф — екранізація історії МАС, але він не має значення.

Ми сьогодні летимо в космос.

Це вже п'ятий політ Терразаса, а для Лебуржуа — сьомий. Я єдиний новичок. І єдина жінка.

Високий широкоплечий чоловік із сивим волоссям та стиснутими щоками заходить у кімнату, і на мить я не впізнаю і ньому Клемонса. У нього немає сигари. Запах все ще тримається, хоч у важкому мускусі.

— Все упаковано?

Я киваю, відштовхуючись від стільця.

— Мої речі після польоту в моїй кімнаті. Там… є записка.

— Я буду дотримуватися домовленості. — Клемонс киває і засуває руки в кишені, ніби не може зрозуміти, що з ними робити без сигари.

Ми йдемо по залі — це може бути востаннє, коли я спускаюсь по цій залі — до вбиралень. Фотограф слідує за нами, але потім зникає серед людей. Я вперше вдячна, що я єдина жінка в рейсі.

Усе змінюється, коли я заходжу до вбиральні, тому що інші два космонавти мають один одного для компанії, поки вони одягаються. Я, звичайно, знаю обстановку — частина мого тренінгу включала сухі пробіжки цього моменту, — але я вважаю, що в мене немає жодних слів, окрім однієї фрази, яку я сьогодні забираю у космос.

У відносній тиші я роздягаюся і надягаю довгу нижню білизну, яка буде торкатися моєї шкіри протягом більшої частини польоту. Я буду носити це в космосі сьогодні.

Вони одягали інших космонавтів, тому не змушують мене говорити. Слава Богу за професіоналізм. Ми потребуємо трьох людей, щоб боротися разом зі мною з костюмом під тиском. Він призначений для того, щоб загерметизувати і захистити мене від стихій — або їх нестачі — у просторі. Куди я сьогодні лечу.

Сідаючи в крісло, я дивлюсь прямо вперед на бетонну стіну, коли мені опускають шолом на голову. Це останнє дихання атмосферою Землі, у якій мене не буде протягом наступних восьми днів. Хтось вносить порошок для ванни. Я розпізнаю аромат, тому що його використовувала бабуся.

Шолом клацає на місце, змінюючи звуки у кімнаті. Він не глушить так, як це робить шолом для літака. Він відбиває звуки мого власного тіла і металевий присмак консервованого кисню шипить навколо мене. Я вдихаю, повільно і обережно. Потім я піднімаю обидві жорсткі руки костюма, щоб показати їм великий палець вгору. Все добре. Вони кивають і дають мені знак у відповідь.

Зовнішній світ дистанціюється. Я не зможу щось почути, поки мене не підхопить корабельна система. Тепер мені доводиться чекати, коли азот відпрацює свій вихід із моєї крові. Якби цього не було, я могла би загинути, коли ми вийдемо в невагомість космосу. Тиск атмосфери Землі становить 14,7 фунтів на квадратний дюйм, але у капсулі лише 5,5 фунтів.

На стіні намальоване щось схоже на голову дракона. Цікаво, що сказали би психологи на наших початкових тестах. Незграбна в костюмі, я обертаюсь і махаю, щоб привернути увагу одного з техніків. Коли вона дивиться на мене, я жестом відкриваю книгу.

Вона посміхається і тягнеться до шафи за журналом, який я вибрала для цього чекання. Це подарунок, який мій брат дав мені на моїй вечірці у космос.

Супермен № 11. Приз його колекції коміксів.

Плач був би невдалим вибором. Я космонавт. Я всередині космічного костюма. І сьогодні я лечу в космос.

Ліфт їде вниз від ізолятора для космонавтів — це лише три поверхи, але він повільний. Портативний кисневий пристрій, який я несу, важкий, але коли хтось запропонував понести його, я відмовилася. Якщо чоловіки можуть це зробити, я також можу. Я все-таки починаю шкодувати про свій вибір до того моменту, коли ліфт нарешті досяг рівня землі.

З нами їдуть два ремонтники ліфтів — про всяк випадок. Було б невдалим початком, якби ми застряли в ліфті на шляху до Місяця. Лебуржуа переминається з ноги на ногу. Я ніколи раніше не бачила його знервованим.

Двері відкриваються, і на нас чекає натовп репортерів. Вони сказали нам очікувати цього, тому, коли ми виходимо на вулицю, то робимо паузу на хвилину, щоб дати їм зробити світлини. Я глибоко вдихаю консервований кисень і посміхаюся.

Моє серце стукає швидше, ніж зазвичай, але мій космічний костюм захищає мене від їхніх питань. Що подумають люди, побачивши на світлинах трьох космонавтів, запечатаних у своїх костюмах?

Всередині будівлі мій брат, його родина та тітка Естер чекають запуску. Вони зараз знаходяться у приміщенні для спостережень, звідки можна спостерігати