Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

— Ви визнаєте свою провину? — спитала прямо суддя.

І я так само прямо їй відповів:

— Так, ваша честь. Я визнаю свою провину. Я винен у цій крадіжці, це так.

Втім, моєму адвокату це не сподобалося — він вважав, що мені не варто було так робити. Нібито доказів було замало... Але після всього, що сталося, мені вже було тупо все по барабану. Я був готовий зізнатися у чому завгодно. 

Якби це повернуло Алісу. 

— Ваша честь, я протестую! — кричав мій адвокат, підготувавши список аргументів проти звинувачення. 

Проте я вже відповів, що винний.

— Відхиляю! — обурилася суддя, розкинувши руки. — Про що тут може йтися, ваш підзахисний сам визнав свою провину!

— Але ж суд не досліджував усіх... 

— Підсудний зізнався в крадіжці! Цього достатньо! Питання закрито... Чудово, я вдячна вам, містере Чорнов. Це вчинок дорослої людини. Поважаю, — кивнула мені суддя і склала всі папери в один стос, щоб постукати ним по столу. — Що ж, у мене на цьому все. Суд уже заслухав сторони, дав оцінку представленим аргументам і речовим доказам... Настала черга присяжних. Прошу засідателів тепер розглянути всі обставини та ухвалити виважене рішення. А саме: чи винний підсудний у вбивстві. А також яке обрати покарання з урахуванням характеру злочину та особи підсудного. Кожен із дванадцяти присяжних має зробити вибір і за бажання мотивувати його... Для прийняття рішення потрібна проста більшість — щоб одну зі сторін зайняли як мінімум сім осіб. Вам усім зрозумілі правила? — звернулася суддя до присяжних.

— Так, звичайно... Так, — кивали жінки та чоловіки, які прийшли до суду за повістками. 

Вони не знали, хто я. Вони не були знайомі з жертвою. І я майже певен, що вони навіть не знали один одного — просто випадково обрані американці, яких попросили виконати свій громадянський обов'язок. Серед них були лікарі та дантисти, підприємці, вчителі, музиканти та прибиральники готелів. Але поєднувало їх одне — завдання зрозуміти, чи винний Містер Ікс на лаві підсудних. Чи міг такий, як я, вчинити вбивство?

І якби я був на їхньому місці, то неодмінно сказав би: "Так, цей мерзотник винен".  

По обличчях присяжних пробігло легке тремтіння. 

Але потім один із них підвівся і сказав:

— Він винний, — промовив якийсь хлопець у клітчастій сорочці. — Тут і казати нічого. Досить глянути на цю пику... Таких треба садити і більше не випускати. Винен, — повторив він і сів на своє місце, склавши руки на грудях. Неначе захищаючись. 

Проте я їх не засуджував, нікого з них. Адже в чомусь вони мали рацію. 

— Я теж думаю, що він винний, — підвелася юна дівчина. Обличчя у ластовинні, така пишна шапка з рудих кучерів... Вона мені чимось нагадала Лисенятко. У її найкращі роки. Коли ми зависали з нею щодня і коїли, що заманеться. — Якщо було встановлено, що він був поруч із жертвою в останні хвилини життя, то... я вважаю, цього достатньо. Адже він рецидивіст. Цим все сказано. Він убивця.

— Ця людина винна, — піднявся третім кремезний хлопець. З такими ж зухвалими татуюваннями, як у мене — на руках якісь хрести і паща дракона збоку на шиї. Що він міг сказати? У його погляді я бачив ніби солідарність і розуміння. Проте він їх намагався надійно приховати під виглядом "нормальності", щоб ніхто серед присутніх ненароком не вирішив, що він такий самий негідник, як і я.

І вже за першими трьома присяжними я чудово бачив загальну картину — суд визнає мене винним у тому, чого я не робив. І мене знову запроторять за грати. А звідти я, мабуть, уже не вийду. Я не чекатиму, поки пройде років двадцять-тридцять... Краще зробити собі зашморг зі шнурків і повіситися у власній камері.

Але тут сталося те, чого я аж ніяк не очікував. Один із присяжних підвівся і сказав раптом тверде "ні".

— А я от не згоден із цими людьми, ваша честь, — промовив спітнілий від напруження чоловік років сорока. Він був звичайним білим. Традиційна стрижка, старомодні вуса, блакитні джинси та кумедний смугастий светр. Ми з ним були зовсім несхожі, але він чомусь став на бік злочинця. Чому?

— Можу я поцікавитися, — раптом стало цікаво судді, — чим обгрунтована ваша позиція?     

— Ну, — знизав плечима той дивак, — спершу я почув про вбивцю. Про людину, яка холоднокровно застрелила свою жертву і викинула пістолет, щоб її не змогли притягнути до відповідальності... Але потім я почув про рятівника тварин і... Знаєте... Я раптом зрозумів, що це різні люди. Розумієте мене? Це дві абсолютно різні людини. Тому що той самий хлопець не може зробити таких вчинків. Бачте, — незручно посміхнувся він, потираючи спітнілі руки і відчуваючи погляди інших присяжних, — якщо хлопець рятує від вірної смерті лисеня, то... — Тоді я ніби почув таємний шифр. Мене перемкнуло. Прогорнувши сторінки пам'яті, я раптом знову крокував пустелею. З Алісою на руках. Я відчував її біль і чув шепіт. Буквально відчував, як вислизає тепло з її тіла... І в мене перед очима почали набиратись сльози. — Я не уявляю, як він може взяти пістолет і застрелити людину. Адже він розуміє, що забирає життя. Він забирає його у живої істоти, хоч би ким вона була. Будь у його серці хоч всесвітній гнів, але ж це жива істота... Тож я не вірю. Ця людина невинна. І мені начхати, що думають про це решта.

Те, що я чув, було дивним. Якась невідома мені людина раптом вступає у конфлікт із більшістю та каже, що я невинний. Нехай ті слова були навіть правдою. Але навіщо йому це потрібне? Адже йому нічого не варто було приєднатися до інших і нічим не виділятися. Просто сказати, що я винний, і піти додому. Зазирнувши дорогою в бар і випивши чарку як нагороду за виконаний обов'язок громадянина. Проте він усіх здивував. І мене у тому числі.

— Дякую, сер, — усміхнулася поблажливо суддя. — Ви можете сідати, ваш голос було враховано. А тепер давайте вислухаємо решту присяжних. Адже ви не одні — свій вибір мають зробити ще вісім людей.

Після того хлопця піднялася дівчина моїх років, одягнена у звичний офісний одяг — чорна спідниця до колін, такий самий чорний піджачок і біла блузка. Волосся педантично сховано в кінський хвіст.