Читати книгу - "Свій час"

Вони не вимагали нічого підписувати, двоє розісланих цеглянопиких дядьків у формі, що відрізнялася від звичайної міліцейської, але він не визначив точно, чиїй саме, і йому нічого не сказали — запитуємо тут ми — про це. Втім, запитань вони теж більше не ставили. Вони просто товкли його ногами з нудною, дозованою злістю, весь час поціляючи по гостро болючих точках, по життєво важливих органах, і з кожним ударом все його книжкове знання нівелювалося, виносилося геть із кабінету вогким грибним протягом.

А з часом так нічого і не відбувалося. Він не підвисав і не розтягувався ниточкою нескінченності, як можна було припустити, дотримуючись ейнштейнівської логіки, але й не смикався, не стрибав, не прискорювався, а розмірено цокав собі разом із моторошним китайським годинником із зозулею на стіні. Далебі подарунок на якийсь ментівський корпоратив, — подумав Андрій, ще коли був щойно сюди ввійшов і дозволяв собі брязкати спостережливістю й увагою до деталей, бутафорською письменницькою зброєю.

Зозуля прогорлала чергову годину, здетонувавши зі страшним ударом під ребро. Аж раптом вони злагоджено, немов і справді за годинником, перестали бити.

Андрій ще за інерцією відкотився на півметра вбік, перед очима замаячіла обдерта ніжка міліцейського стола, павутиння, відклеєний шпон. Обережно, намагаючись не впилятися об стіл головою — простір, на відміну від часу, перестав бути однозначним, тремтів і поривався вигнутись у несподіваний бік, — він піднявся, сів і відразу зігнувся, гамуючи нудоту, що підступила до горла. Ніколи досі мене не били по-справжньому, і тепер я гадки не маю, наскільки залишився цілий, і навіть давня медична освіта нічим не зарадить…

— Вставай, покидьку, — запізніло, навздогін, наказав один із квадратнопиких. Капітан, пригадав Андрій, знову — він, звісно, насамперед визначив це ще тоді, коли увійшов, — скоса глянувши на погони. І збагнув, що вже стоїть, хитаючись, притримуючись за край столу.

— Семеро дітей, — повільно, з відразою прокарбував капітан. — І сорок вісім дорослих. І ще двісті з гаком різного ступеня тяжкості. Подумай про це, сволото. Посидь у камері і подумай. Ти матимеш час.

Другий був полковник чи підполковник, Андрій не був упевнений. Цей нічого не сказав, зосереджено витираючи носак черевика вологою серветкою. Серветка ставала бурою. Андрій провів тильним боком долоні під носом, розмазуючи кров.

Ще в кабінеті був хлопчисько, по-бандитському пострижений, опер чи стажер: цей сидів за столом і старанно писав, не беручи участі в побитті, хоча, швидше за все, був не проти, просто ще за званням не доріс. Зустрівся з Андрієм поглядом і шпарко, немов упійманий на списуванні чи підгляданні до жіночої вбиральні, опустив очі.

— Відвести, — гидливо скомандував йому капітан.

Він мав час.

Чого він не мав — то це годинника і колишнього внутрішнього таймера. А мобільний відібрали ще як затримали, так і не дозволивши жодного разу ним скористатися.

У камері, крім Андрія, сидів пожмаканий дядечко, гротескно схожий на Бомжа, навіть з таким же, тільки не сивим, а рудуватим хвостом. Він теж не знав, котра година, зате, вхопившись за запитання, негайно підсів, назвався Володею, спробував причепитися з розмовою, вочевидь несправжній, підсадний; Андрій цитьнув, відсунувся в куток, відвернувся. За інакших обставин поспостерігав би, додаючи типаж до колекції, але зараз шкода було часу.

Справді, слід поміркувати. Усе докладно відновити в пам’яті. Зрозуміти, що, власне, і як сталося.

Я ввійшов у синхрон. Я знав, що станеться вибух, але сподівався… на що? Запобігти, скасувати авторською волею? Просто так, письменницьким клавішним свавіллям, — коли вже цокало, вже бігли назад цифри на таймері, й усе це відбувалося в реальному часі, натомість ти сам залишався ззовні? Несамовита зарозумілість. Якби ти менше уявляв себе творцем і більше міркував логічно, то краще було б відстежити момент, коли в готелі встановлювали бомбу, хтось же це зробив, фахово, ретельно продумавши план і реалізувавши його так, що й голки не підсунеш… комусь спала на думку ідея, хтось її фінансував, хтось втілив…

На думку правоохоронних органів — це зробив я. Андрій Маркович, тридцять сім років, не працює. І не має жодного алібі від суботи — о котрій годині я пішов із кав’ярні, де мене бачили Полтороцький, Скуркіс та решта? — і аж до ранку понеділка, коли було затримано безпосередньо біля підірваного об’єкта… страшенно пощастило, що я взагалі вижив.

Він пам’ятав дуже туманно, як ним жбурнуло об каміння, як на сітківці відбився негатив — ліловий спалах, руйнування лимонно-жовтих стін, — а наступної миті він узагалі осліпнув, і жах цієї сліпоти, мій найголовніший, фізіологічний, ретельно приховуваний страх, затулив собою все, заповнив усі лакуни, позбавив від рефлексії решти відчуттів і тим більше від осмислення того, що відбувається. Андрій навіть не міг сказати напевно, чи він знепритомнів, це не мало принципового значення. А потім зір почав повертатися стугонливими болісними плямами, і разом з ним повернувся інший біль: насамперед смішно, у вивихнутій невідь коли кісточці, і вже потім у всьому тілі. Стерпний, аж ніяк не такий, як зараз, біль.

На думку спало, що непогано було б полежати, випростатися на нарах; Андрій поворухнувся і облишив цю думку. Не міняти пози, нічого не займати. Згадуй, думай.

А потім, секунди за дві перед тим, як мене брутально зірвали з землі, струсонули і повели, заламуючи за спину руки і матюкаючись відчайдушно, з підвиванням і вереском, я спробував зрозуміти, чи є він у мене — свій час.

Стоп.

Час. Адже він виник не в момент вибуху, а на мить раніше, коли дівчина-барбі поставила своє запитання. Інакше вона